— Я одружуся з тобою, Уляно.
— Вийду за тебе, Павле.
Уляна теж не могла знати його помислів, та готова була ділити з ним усе, що трапиться у житті, бо ж давно призначена для нього, як земля для цвіту, і для зерна, і для домовини.
Чинбарівна Уляна рушників нікому не давала: вірила, що прийде той час, коли син хорунжого Любимського опустить погляд від небес на землю й побачить там людей, які знають його, і цінують, і плекають, і надіються. А серед них уздрить її — народжену для нього, викохану для нього, щедро відвіновану вродою і добром, як він — розумом.
І в думках тоді не було в Павла: усе, що буде діятися на цьому світі, стосуватиметься саме її — Уляни. Закатує шляхтич у Смілі кріпака — заболить йому той куток серця, де житиме вона. Підуть ландміліцейські полки на запорізькі землі — її життя топтатимуть; візьмуть ясир татари — частку її долі вкрадуть; зневажить чужинець Україну — її зневажить. Болітиме йому доля свого краю болем коханої.
То була тепла літня вічність за валами над Сулою, а потім день, вбираючись у хомут, дивився на них — поєднаних і вільних, — нахмарившись легенько журбою.
Чорна казематна ніч вирізьблювала рельєф коханої над гронами винограду і над пшеничним повним колосом.
"Ти не журишся, Уляно… Твої очі й тепер, як завжди, ясні й спокійні. В них тільки бляклою тінню блудить затаєна тривога, але ніколи не повняться вони розпукою і безнадією. Як ти дісталася з Москви додому крізь довгий і холодний світ? Але дісталася, я це знаю. Бо ти впевнена в тому, що все йде так, як мусить іти. Як же інакше? Коли б у нас ішло життя по–іншому, то й ми були б іншими людьми. А якщо б хотіли, бувши такими, як ми є, кривулями йти по світу, тоді зневажили б самі себе. Ми не маємо чого впадати в розпач, бо такого життя собі бажали. Нас добре воно провадило, і ми горді з цього. Тому й не рисує різець казематної ночі тяжкої зажури на твоєму лиці".
Ніч різьбить рельєфи…
Хто ж це? З юрби проступають машкари і, мов запізнілий докір, блазнюють на іконостасі, як колись на сцені КиєвоМогилянської академії. Щезніть, дайте уздріти живі обличчя!
Не щезають. Брязкає зброєю богиня Беллона, одягнена в пурпурові шати, хвалиться своєю силою богиня перемоги, рече: "Крепость моя і сила столь многа повсюду, коль от начала мира не бяше отнюду!" А Марс, обвішаний зброєю, стає враз таким жалюгідним, на коліна падає, благає: "Того ради тебе припадаю яве, да примеш мя, мужа, ко твоей державе". Та ось вибігає Бунт; роз’ярений, неприборканий, він обурюється: що трапилося з відважним Марсом? "Что се слишу, тошно і весьма ужасно, яко Марс поработился Беллоне напрасно!" Але прорікає всесильна Беллона сакраментальне "Всяк противяйся власти противится Богу, вижу, яко от него казнь приимеши многу!" Казнь, страту? Страх умить охолоджує бунтаря, він никне, ниціє, труситься і просить: "Помилуй мя, отселе не буду вашу грозну противиться суду…"
Ректор Миславський вельми задоволений дивадлом "Образ страстей мира сего"; представник найсвятішого Синоду, на честь якого готувалася вистава, щось шепоче до вуха ректорові, той розпливається у щасливій усмішці. Спудеї мовчки перезираються, Миславський миттю гасить усмішку: чому тихо в залі, чому не чути оплесків, схвального гомону? Хтось викрикнув: "Зніміть машкари і покажіть пики!" — а машкари й справді треба знімати в кінці вистави, — і вже гордо позирає на публіку спудей класу богослов’я Михайло Щербак з Пирятина, знімаючи машкару Беллони, байдуже помахує личиною Марса гульвіса Данило Кулябка з класу риторики, а третій…
Новий рельєф на іконостасі…
Маски зникли, вирізьбилися контури обличчя спудея класу філософії Павла Любимського. Тиждень вивчав роль скореного Бунту, вжився у неї і зрозумів страшний її сенс: приниження, ганьба і безвихідь. Актора розчавила роль, він ще не вийшов з неї. Бунтарська машкара валяється долі, вигляд лицедія пригноблений — Бунт упокорений.
"Бунт упокорений", — збагнув тоді Павло і розпрощався з юнацькими мріями, що вимарювали степ, і переправи, і гик орди, і лемент шляхти, і шалений галоп із шаблею в руці, піднятою високо над головою. Бунт придушений, то де ж вихід, чим заповнити порожнечу, що зяяла на місці втрачених марень, як зберегти хоча б свою власну свободу, що робити, щоб не стати духовним рабом, коли тіло взяте на дибу? І тоді він відчув спрагу знань. Знань, які дадуть йому віру в себе, гордість за себе, створять власний світ, якого ніхто не зможе відібрати; світ цей дасть йому незалежність і волю духу. І він пішов здобувати його.
І здобув, і став високим — головою підпирав небо, зрів далеко, і марними здавалися йому потуги батьків, які ще метушилися зі затупленими шаблями, у дідівських кунтушах. Він зрів далеко і бачив високі п’єдестали, з яких колись покажеться мирові й дасть йому те, що набув сам. До землі було далеко, він не міг чути людських голосів, та й не хотів чути, бо все те здавалося йому дріб’язком і марними виглядали земні пристрасті — бунт же упокорений! — переступав через людську метушню і йшов упевнено у свої світи.
Та раптом хтось так виразно промовив, і він почув це й задумався: "Усі римлянами хочуть стати, а ти пізнай свій народ і в ньому себе". "Гучна фраза", — спробував відмахнутися, але таки поглянув на землю і сивого коня побачив — вітцівського, дідівського, — змученого денним підневільним гаруванням і нічним галопом до волі. "Не мій це кінь", — сказав і геть пішов, а тоді в очі увійшла краса його батьківщини, втілена в одному обличчі. І меншим тоді став, і враз міцнішим, і замість тім’їв очі людські уздрів, а в них тривогу й журу, а замість високих п’єдесталів побачив реальний жорстокий і правдивий іконостас Шалматова.
Рельєф стає чимраз чіткішим. Зіслизає з нього ганьба впокорення і фальшива бундючність. Вигляд збентежений, погляд розсіяний — як далі бути? Кидати все, за шаблю і — на Січ? Ні… А що?
Підкажіть, студіозуси королівського педагогіуму, порадьте, колеги, що має робити Любимський, козацький син, що раптом упав з висот на шмат зеленої землі над Сулою? Ти скажеш, Даниле? В тебе підпухлі від безпутства очі, животієш хіба що у своїй бандурі — ти нічого не порадиш. А може, ти, Михайле Щербак із Пирятина, інспекторе козацького земляцтва у Страсбурзькій бурсі? Михайло побоїться: у нього служба. То, може, ви, гостю–французе, мосьє Луї, студіозусе юриспруденції: ви ж не ризикуєте нічим…