От і прийшли ми аж на самий край землі,
В безлюдну далеч Скіфії пустельної.
Пора, Гефесте, міцно прикувать зухвалого
Нерозривними ковами залізними… —
пригадався вірш з Есхілового "Прометея" і тут же зіслиз із пам’яті.
Крізь заґратоване віконце проглядав надщерблений камінь, а пам’ять була на диво порожня, наче бодня. Аж за якийсь час почали приходити до голови пошматовані думки, чиїсь обличчя, слова. Підвівся з прічі, закрокував казематом, але ходити було ніде, скоро закрутилося в голові, він ліг, а тоді виразно почув слова: "Руки, руки, голубе!" Це сказав земський ярижка, що замість Шарля прийшов до аристократичної остерії, скував йому руки й повів до поліцейської канцелярії.
Думав зараз Любимський про те, що не варто йому було заходити до остерії у Китай–городі. Краще б домовився зустрітися з французом у шинку, що у Конюшенному завулку. Якби–то… Видно, неправда, що на одному місці одне й те ж не повторюється.
Встав, підійшов до віконця, притулився до ґратів чолом. Нічого не видно, сусідній мур заступив світ, тільки більшим став камінь з щербиною й виступом, подібним до ікла допотопного звіра, і цегляна прокладка видніється між цим і нижчим валуном, який уже не потрапляв у поле зору.
Якби домовився з Шарлем зустрітися у шинку в Конюшенному!.. Що ж могло статися з ним, чому він не прийшов?
Ярижка привів Любимського до обер–поліцмейстера, обер впізнав його відразу.
Якби не приїжджав до Москви взагалі. Якби не заходив до директора Московського університету. Якби не зустрічався з Новиковим. Якби не вступав до Києво–Могилянської академії. Якби не вчився у Страсбурзі. Якби не народився в Лубнах. Якби не приїздив з Франції до Лубен. Якби десять років тому не зустрів Калнишевського і Сковороду…
Розділ п’ятий
Тиха Сула ледь–ледь забрижилася, легко сколихнулося широколисте латаття від недалекого тупоту — із–за Агарської гори Лохвицьким шляхом, що дотикався тятивою до лука річки, наближався хтось кінний. Піший подорожній саме присів спочити над річковим вигином, відклавши набік костура й торбу. Він чув повільний тупіт копит, та не оглядався: колихалася ряска, і верби пили віттям воду, і осокори сивіли од вітру на просторому Засуллі. Вода приковувала до себе зір: повагом і дужо йшла вона, як кобзарева дума або ж мисль філософа, розтинаючи степ на зелені обаполи.
Позаду тупотів світ. Той світ уже протягом багатьох років уперто ловив мандрівника: заманював золотом, лякав голодом, обіцяв спокій, розкіш і славу. А він обминав його, щоб зберегти себе самого. Даремно: світ тупотів. Метушливий, як муравлисько, марнославний, мов грозові бурчаки, непізнаний і таємничий, наче макрокосм, оголений і бридкий, як коростяні болячки. Світ цей до краю втомив подорожнього, знеохотив, образив, і він утікав од нього до батьківської оселі в Чорнухах, щоб там знайти спокій.
Не оглядався, та вже знав, що не заховається ніде, бо той великий світ увійшов у його сутність, і він сам є його частиною — малою, та вагомою, як атом в астральному тілі. Що легше пізнати: природу великого світила чи найменшої його частки? І те і те важко. Та якщо велике тіло страждає важкою хворобою чи стоїть на грані незвіданого розвитку, то починається цей занепад або розквіт у найменшій його крупинці. І треба передовсім пізнати ту крупинку. Пізнати світ, що втомлює, і вабить, і тримає людину у своєму полоні — через самого себе… Своєю думкою.
Тупіт уже за спиною, чути мову вершників, та не оглядався мандрівник, задивлений у плин ріки, заглиблений у себе. Аж коли рівномірне тупотіння копит уже віддалялося, він повернув голову: в напрямі до Лубен, що здаля позирали на Посулля церковними банями, неквапом їхали два вершники — один у козацькому жупані, другий у селянській свиті.
Подорожній підвівся. Відлетіли думки, і Сула вже не здавалася більш стужавілим потоком людського мислення чи то думою кобзаревою — текла між кучерявими берегами спокійна річка, над якою він віднайшов щойно спокій і впевненість духу. Підняв костура, закинув торбу на плечі й подався услід за вершниками до Лубен.
— Тепер озирнися, Сисою, — промовив літній козак до молодого супутника. — Звідси видно Мгарський монастир у всій його величі. Я умисно вибрав цю дорогу, виїжджаючи з Ромна, щоб ти побачив це Богданове чудо скоріше, ніж хороми Кулябки. Он дзвіниця, яку видно мало що не з Полтави, за нею Преображенський собор, а ще далі — маленька церковця Святого Афанасія, для якої і робитимеш іконостаса, якщо дійдеш згоди з лубенським полковником.
Парубок спинив коня і довго вдивлявся на вершину кручі, де стриміла у небо триповерхова дзвіниця з колонами на кожному ярусі і зеленіло п’ять бань собору, уквітчаних восьмикутними золотими зорями, наче великими жоржинами.
— Зело чудесно! — вигукнув хлопець і, від’їхавши конем трохи далі, побачив у кінці просторого й рівного плато малу гранчастобанну церкву, подібну до скарбнички.
— Дивлюсь я на тебе, Шалматов, — мовив старий козак, — і серцем радію, що потрапив ти в мої руки. Дай тобі, Боже, ще краще чудо зробити для Кулябки, ніж те, що ти витворив для мене в Покровській церкві в Ромні. Бо, зрештою, не для мене і не для Кулябки докладаєш працю своїх умілих рук, а для Бога і нащадків наших. Ну, й гляди сьогодні: лубенський полковник — чоловік мудрий і чинний, та скупий надто, тож не погоджуйся на першу–ліпшу плату.
— Петре Івановичу, — відказав Сисой Шалматов, — купці у Твері, звідки я родом, радо платили б мені втридорога, аби я лише оздоблював їм церкви за їхнім смаком: ідолів полюбляють. Бездушних, пустооких, властолюбних — за їхньою ж подобою. А я шукаю волі своєму вмінню. У графа Розумовського купався б я у золоті, аби лиш погодився робити для його батуринського замку цяцьки на римський кшталт. Та хай те роблять інші, а в мене один регул: подамся до Арабії — вивчу арабески, в Елладі еллінську різьбу осягну, в Україні, що стала мені другою отчизною, збагнути мушу красу витворництва цього люду… У Твері я малював знедолених кріпаків у вінках тернових, за що й вигнано мене, а зображав би херувимів з пухкими личками панянок — багатим був би. Тож не для вигод роблю я свої витвори, а з душевної потреби, та ще й на хліб насущний.