"Що сталося з отаманом? — дивувався Панас. — Завжди такий статечний, поважний, а тут ураз заметушився, мов неоперений молодик. Сам гасає по куренях, покрикує… Що ж ото за птиця — ота Катерина?"
Другого дня зранку заваравили дзвони, курінні отамани вивели свої курені, вийшло на майдан усе старшинство, прибули й офіцери ландміліцейського гарнізону Новосіченського ретраншементу. Вдарили литаври. З шереги старшин виступив писар, розгорнув сувій паперу, почав читати:
— По благості всемогутнього Бога…
Гаврило Скирта, як старий військовий товариш, стояв серед старшин, бурчав:
— Щопівроку присягаємо, трясця їх матері… Чи ж то давно ми чули, що по благості всемогутнього Бога Петра вергло на трон. А нині уже й з трону?
Хтось цитьнув, Калнишевський невдоволено зиркнув у його бік.
— …і за єдинодушним бажанням усіх дітей Росії на престол зійшла, — читав далі писар царський маніфест, — всемилостива імператриця Катерина II…
— Хто їх питав, дітей москвинських, — гудів далі Скирта, проте повторював за всіма: "Присягаємо у своїй вірності… Богом посланій…" — Тьху, хай тобі грець…
Одразу після присяги на Січі кошовий послав осавула до паланок, щоб присягли і там, а сам почав лаштуватися у дорогу до Батурина.
Вирушили вдосвіта. Джура тримався трохи віддалік кошового. Щось чуже війнуло вчора поміж ним і отаманом, відчужувало й сьогодні. Чи не отой вигук Калнишевського після зачитання присяги: "Слава нашій владичиці!" Кілька голосів бовкнуло і собі "слава", а Гаврило Скирта плюнув спересердя, і соромно стало Тринитці за отамана. Ще ж бо ніхто її, тієї цариці, не знає, справ не бачив, суду не куштував, а вже "слава"!
Панас Тринитка тримався віддалік. Якось незручно було їхати поруч і мовчати, а теревенити не мав нині про що. Бачив перед собою тільки тугий круп отаманського коня і спи–ну отамана; кошовий наче похилився, згорбився — Тринитці стало шкода Калнишевського: може, йому й самому ніяково після вчорашнього?
Підігнав коня і поїхав поруч.
— Батьку отамане, — врешті зважився заговорити, — вибачайте мені, немудрому, та хотів би я знати: ви вже зріли на очі тую царицю, якій звеліли вчора присягати?
— Мовчи, глуха, — менше гріха, — відказав сердито Калнишевський. По хвилині запитав, сопучи: — А тобі що за притичина? Мо, Гаврило у вухо нагудів, старий баглай?.. Чи вже сам багато розуміти почав?
— Не так, щоб багато, бо ж я недотепа, але знаю одне: Бог високо, а цар далеко… Та хіба вона чула, ота Катерина, як ви їй славу сукали? Не чула, певно… А козаки — це вже ви чули — он як гукнули!
— Не гни балабонів, Тринитко, — зм’як Калнишевський і заговорив уже спокійніше: — Ти бачив там, на майдані, ландміліцейського офіцера? Не чула цариця, то він чув. Вухо в неї до–о–вге!
— Та то так, — посміхнувся Тринитка. — Воно як у тій казці про кобилячу голову: "Заглянь–но мені у праве вухо". А там і срібла, і сукна всілякого, та ще й червінці.
— Ех ви, босва немита, — зітхнув Калнишевський. — Лоби тверді у вас, як ковадло. А хтось за вас по лезу шаблі ходити мусить… А може, й червінці! А може, й земля! Ти, Панасе, знаю, рубакою будеш добрим, думати ж, бачить Бог, не навчишся ніколи.
Більше Калнишевський не заходив з джурою у розмови, от хіба що — піди, та подай, та принеси: хай знає своє служне місце. За два дні мовчазної дороги прибилися до Батурина.
Давно не бував тут отаман. З молодості не навідувався сюди — шпоришем заросла до Батурина дорога. Тому вельми здивувався і в думці похвалив Розумовського за хазяйновитість: он тартак працює на Сеймі, виросли цегельня та воскобійня…
Гетьманський палац зирив на пришельців десятками вікон, високий, пишний, ошатний — добре осів Розумовський у своїй столиці, ніби навічно. У воротах на варті стояв охочекомонний жолдак у синьому жупані. Калнишевський спитав його, чи вдома гетьман. Вдома, хвалити бога. Відлягло кошовому від серця, бо ж звісно: Розумовський більше в Петербурзі вугли обтирає.
Жолдак провів отамана до приймальні, де аж капало золото з портретних рам, люстр і канделябрів. Гетьман не примусив довго чекати на себе, зайшов до приймальні — мо–ложавий, у квітчатому халаті, без перуки. Чорняве, побите вже сивиною волосся кучерявилося на потилиці, тлусті складки на щоках і підборідді надавали його обличчю добродушності й простоти, і мимохіть згадав Калнишевський портрет гетьмана, що висить в Аничковому палаці в Петербурзі, і самого Розумовського — петербурзького. Чомусь там, у придворних салонах, люди стають іншими. Хто пихи набирає, хто страху, хто жельві повзучій уподібнюється, а йому, кошовому, хіба вигляд жебрака треба буде прибрати: прийде ж бо він до них не як рівня.
— На коронацію хочеш? — спитав гетьман. — Треба, конче треба… Її величність благоприхильна до Низового лицарства. — І вже півголосом: — Чи то вона сама, чи запопадники нарекли її Беллоною, богинею війни, та я й без того знаю, що війська вона потребуватиме. Ти їдь. Я вже замовлю слово, щоб допустили козацьку делегацію до її руки, а ти гляди там: не щади ні слів, ні поклонів, від усього війська вияви радість, і вірнопідданську запопадливість, і рабську покірність, і прочая…
— А чи була у вас розмова… ведлуг України й Січі? — насторожено спитав Калнишевський.
— Матінка преблагосхильна… Але є приказка: "Коли владика до тебе надто уважний, думай, що завтра буде з тобою". Розмова була, аякже. Та є ще Теплов… Усюди — він. І коли хочеш знати, не я, а цей інтриган складає цариці записку про Малоросію.
Після аудієнції з Паніним Катерина покликала до себе Розумовського. Теплову цього разу сказала залишитися. Розмову почала по–діловому, без недомовок і натяків:
— Ви знаєте, Кириле Григоровичу, яку велику імперію залишив нам у спадок Петро І. З’їздити її з краю в край не спроможна навіть за ціле життя. Тому хочу, щоб мої радники описали мені кожну провінцію, охарактеризувавши їх історію, побут, економіку і дух народний. Насамперед мене цікавить Малоросія, чи, як її полюбляють називати французи, Україна. Я доручила моєму статс–секретареві, що добре ознайомлений з цим краєм, скласти коротку записку про Малоросію. Пан Теплов уже готує її, вас же, яко гетьмана, я прошу допомогти йому.