— Ти вільний, старче. Можеш їхати куди хочеш. Навіть до Малоросії.
Мовчав Калнишевський. Воля… Десятками років вимріяна воля! Дочекався–таки. Він може повернутися до свого народу…
"А який він, той народ, нині? Адже не бачив його чверть століття. Може, добре йому? Може, звик до неволі і не потрібна йому пам’ять про мене? А може, ярмо, яке я колись привітав хлібом–сіллю, промуляло до костей, і озлоблені невільні люди закидають мене камінням? А коли й ні, то чи подобає колишньому отаманові Війська Низового ходити, жебручи, поміж колишніми запоріжцями? Ні, не можна мені повертатися в Україну…"
Сказав:
— Ви віддаєте мені те, що для мене вже не існує. Темницею став для мене весь світ, відкурликав я своє журавлине і в цій обителі готуватися буду до майбутнього життя.
— Якої відплати жадаєш за кривду, тобі заподіяну?
— Неокупна моя кривда, царю. Окупитися вона може тільки свободою мого народу, який і я допоміг занапастити вольними і невольними гріхами своїми. Але ти її не повернеш. Тюрем не зруйнуєш, бо не обійдеться імперія без них. То прошу лише одного: звели побудувати на Соловках такий острог, щоб майбутні страждальці могли в ньому почуватися людьми, а не червами гнойовими…
— Правда твоя, — промовив імператор і звернувся до Мезенцева: — Давно ви вже повинні були це зробити… Встаньте, — кивнув колодникам, що заворожено дивилися на царя–визволителя. — Вільні єсьте.
А коли цар відійшов з почтом, Петро Калнишевський, намацуючи костуром дорогу, оповитий вічною темрявою, ви–йшов через Нікольські ворота на дорогу, що бігла у глибину острова і, вдихаючи запах молодого лісу, дивувався, що такою просторою стала враз його тюрма.
…На подвір’ї Соловецької фортеці кипіли будівельні роботи. Муляри зводили високі стіни, майстри перекривали поверхи, вкладали вікна й заґратовували їх, до малих комірок теслі заносили столики й лежаки; монахи помагали й знизували раменами, бо віри йняти не могли, що такою може бути тюрма.
Старий Соловецький монастир багато чого бачив, у бувальцях бував, а такого дива зріти ще не доводилося. Що це за час настає, що за дивний цар возсів на престол, коли за нього й колодники житимуть, як люди?
Чого тільки не зробили тут монахи своїми руками! П’ятдесят озер з’єднали каналами, воду пустили попід землю, і вона обертає млинове колесо біля Головленкової вежі, під Олександрівською горою плодоносять улітку яблуні, коріння яких огрівається теплом, що виходить з воскобійні; квас надходить по трубах просто до трапезної. Недавно монахи навіть кита спіймали і натопили з нього стільки жиру, що такої кількості ще не перепадало на душу монастирського люду; своїми силами відігнали від стін фортеці ворогів многих — є чим гордитися перед світом!
Чи ж то настав час пишатися тюрмою? Бо донині мало хто й знав у світі про міцні соловецькі каземати, про таємних колодників; а якщо й знали, то хто бачив? Невже це тепер буде виставлене напоказ?
А каземати позакривані, забиті навхрест дошками; як же бути монастиреві без них, коли ж то вони, а не що інше, виправдовували існування Соловецької обителі? Чи не загибіє вона, якщо колодники житимуть у палатах?
Сумнівалися монахи, а муляри зводили міцні стіни й замішували цупкий розчин, слюсарі кували замки з криці, а коли тюрма була готова — відлягло монахам від серця: інакша вона, проте надійна.
Вічний старець Кошовий — так його назвали богомольці — день–денно виходив зі своєї келії й кожного разу запитував у когось, показуючи києм у той бік, звідки долинав стукіт:
— Що там будується?
— Тюрма, старче.
— Ага, тюрма…
Він никав подвір’ям, постукуючи костуром по бруківці, наче шукав м’якого місця для своєї могили.
— А нових арештантів ще не привезли?
— Привезуть, старче, не турбуйся.
— Правда, правда, чей не стоятиме порожньою тюрма… Одного весняного дня Калнишевський почув, що слабне серце, достукуючи безмірно довгу лічбу його віку. Він вийшов на подвір’я, щоб востаннє надихатися на цьому світі.
Від Нікольських воріт долинали покрики, команди: когось там муштрували біля фортечної стіни.
Архімандрит Іона запитував прізвища прибулих, розпоряджався:
— До п’ятої камери, до шостої, до сьомої. Калнишевський зрозумів, кого привели, туск боляче стиснув слабе серце, він підійшов ближче до воріт. Його не проганяли.
— Звідки ви? — запитав.
— З усіх усюдів, — почулася відповідь. — Єсть тут і нерчинські рудокопи, й уральські ливарники — з найдальших закутий усея Русі святої суть тут!
— А чи є хто з України?
— Є, діду, — відказав молодий голос. — Адже не помер народ, то й має силу й відвагу постачати тюрмам в’язнів.
— Мовчати! — прикрикнув архімандрит.
— Звідки ти, нещасливцю? — спитав Калнишевський.
— Нещасливий той, хто боїться страждати за батьківщину, — почув старий той самий молодий голос. — Я з Полтавщини, пане кошовий отамане!
— Пам’ятають… Пам’ятають! — схлипнув Калнишевський, і костур випав з його рук.
ЕПІЛОГ
Павло Любимський, зіщулившись і застромивши руки до кишень сурдута, блукав безцільно вузькими вулицями старого міста. У Львові зайшла глуха осінь, перший рік нового сторіччя закінчувався холодною негодою, і через те, що в сутеринному помешканні, яке винаймав на Веклярській, за такої погоди ставало зовсім темно, Павло виходив на світ Божий з надією побачити на сірому небі хоча б пружечок просвітку.
Старе місто — тісне й захаращене, звалища старої ратуші заросли лободою, мокро лопотять обвислі дашки над порожніми ятками Ринку, з Краківського передмістя тягне горілим: ніхто ще й досі не брався розчищати спалені літньою пожежею квартали; сумно бовваніє колишній монастир тринітарів з гострим шпилем костьолу: Львівський університет став тепер чужий Павлові, більше він у ньому не працює.
Ліниво цідиться по ринвах осінній дощ і плюскотить по брукові, над містом висне холод.
Безцільно блукає Любимський вулицями та провулками і дивується сам собі, що в цих щоденних післяобідніх мандрівках по Львову знаходить розраду й заспокоєння і що чуже для нього місто стало потрібне йому і близьке — навіть серед цього осіннього безпросвіття.
Ходив, думав і уявляв собі життя людей, яких полишив навіки поза лінією кордону; а може, воно там усе так і відбувається, як уявив: і попрощався Сисой Шалматов з Уляною, подавшись на Тамань, і саме так закінчив своє життя Калнишевський на подвір’ї Соловецького монастиря, а той в’язень з Полтавщини, що довічно каратиметься у новітній тюрмі, є його зятем Павлом Василенком…