Кати чекали на допомогу, а юрба, що могла будь–якої хвилини розтерзати конокрада, старовіра або вбивцю, глухо мовчала, і жодна рука не підвелася на німі речі, в яких таїлася недосяжна їй мудрість.
Аудитор зійшов з підвищення, розлючені кати кидали книгу за книгою у вогонь, вогнище то пригасало, то знову спалахувало, а натовп мовчав і згодом почав розходитися.
Тільки один підпилий товстун з обвислими щоками й заплилими очима підкотився до книжкової гори і з реготом почав кидати в полум’я книжки, вибираючи найважчі фоліанти.
— Мудреців удавали, кирпи гнули, а нас за дурнів вважали! Маєте, маєте, маєте! Скінчилося ваше, скінчилося!
Однак товстун скоро втомився, сів на підвищення; утираючи піт, віддихувався, а відпочивши, загорланив, показуючи на змалілу гору книг:
— Тепер без цього сміття усі стануть однакові — звіздарі й дурні! Ха–ха! Всі до одного — падлюки! А то рила задирали: ми вчені, ми мудріші за королів і блазнів! Нате ось, викусіть, — він тицяв поперед себе дулю. — Тепер усі — падлюки!
Він замовк, п’яними очима водив по спорожнілій площі, а коли зір його зупинився на коричневій покрівлі Таврійського палацу, щось ураз згадав собі, підвівся й поквапився у бік Двірцевої набережної.
Платон Олександрович Зубов готувався до Безбородька на бал. Катерина звеліла відзначити в один день дві знаменні події: перемогу над Костюшком — бенкетом, гільйотинування Робесп’єра — спаленням книг просвітителів. Це дике аутодафе організував сам Зубов. Стоячи на балконі, він здалеку спостерігав, як збирався і розходився натовп, як горіли книжки — ексцесів ніяких не було, можна розпочинати й бенкет.
До Таврійського палацу, що дістався у спадок по Потьомкінові новому фаворитові, підігнано карету. Молодий управитель Московської імперії у супроводі камер–юнкерів вийшов на ґанок і почав спускатися сходами вниз. Втім із–за рогу викотився товстий бочкоподібний чоловічок, обличчя його звідкись було Зубову знайоме; товстун загородив фаворитові дорогу, схиляючись у пояс.
— Геть з очей! — прикрикнув Зубов, але чоловічок не вступався, підвів масні очі й промовив:
— Вислухайте мене, ваше сіятельство. Я, єдиний з усього того нікчемного натовпу, допомагав катам її величності шпурляти у вогонь крамольні книги.
— І ти прийшов просити за це в мене плати, інквізиторе?
— Ні, я хочу служити вам.
— Звідкись знаю тебе, — поморщився Зубов. — Як тебе звати?
— Сенька Трещокін.
— То як ти насмілився, потьомкінський блазню, підходити до мене?
— Не лайте, не знаючи моїх здібностей, ваше сіятельство…
— Що ж ти вмієш крім обжирання, огидо? — полагіднішав Зубов.
— Я можу зображати ваших ворогів такими, якими вони є насправді, — в їхній присутності, і ніхто не буде чіплятися.
— У чому полягає твій артистизм?
— Я — падлюка.
— Ха–ха! Та хіба ти один такий?
— У тому й річ, що ні. Всі падлюки. Та хто ж до цього признається? А я один серед усіх є таким підляком, який цим, коли вип’є, пишається… Від покійного князя Таврійського я навчився наслідувати чужі голоси. І уявіть собі: розмовляю голосом вашого ворога й при тому б’юся у груди, що я мерзотник. До сказу доведу його!
— А ти й справді цікавий оригінал.
— Ви не подумайте лише, що я лукавлю, я падлюка справжній. Якщо не вірите, можу привести вам свідків.
— Не треба, ні, я повірив… А що ти говориш про себе, коли тверезий? — примружився Зубов.
— Думаю те саме, — відказав Трещокін, — але мовчу. Взагалі ж, я переконаний у тому, що єсьм людина чесна, бо чи ж багато серед нас таких, що признаються до правди?
— Гаразд, будеш у мене блазнем, — махнув рукавичкою Зубов і подався до карети.
Трещокін підбіг за ним, схопив за полу сурдута.
— Ваше сіятельство, — зам’явся товстун, — звеліть лише вашим слугам, щоб не надто поштуркувалися мною. Якийсь час я був дворянином і, хоч із дворянських списків викреслений, залишаюся ним у душі. І за справу дворянську готовий на будь–яку жертву, відданіше, ніж деякий гербовий…
— А–а, так це ти той, якого кріпаки відшмагали!
— Не глузуйте з чужого нещастя. Кого ще не шмагали, того відшмагають.
— А ти тримай язик за зубами, бо я крутий… Що ж, ти й справді цікавий тип. Але я ще не чував про блазнів–дворян, як тут бути?
— Зате добре знаєте дворян–блазнів. Хіба вже аж така велика різниця між ними? Одну справу роблять: живуть, щоб бути опорою державі.
Зубов смикнув головою, звів ногу, щоб дати стусана в живіт товстунові, але очі в Сеньки світилися так невинно, він так свято вірив у те, що говорить, що вірою своєю ублажив фаворита, і той наказав слугам:
— Проведіть його до покоївок, хай помиється, і дайте йому жерти.
— Доземне спасибі, ваше сіятельство! — підскочив Трещокін і покотився до палацу попереду слуг.
У будинку Карамзіна в Москві по суботах збиралися служителі муз. Сюди могли приходити зовсім юні літератори за дипломами на письменницьке звання, тут постійними гостями були вчені, музики, придворні вельможі, великосвітські красуні й гусарські поручики.
У невеликій карамзінській вітальні вміщався великий світ: тут у повазі була московська мова, розмовляти французькою вважалося непристойністю, і ніхто, звісна річ, не грав у карти.
Цілковите взаєморозуміння і спокій панували на літературних вечорах у домі Миколи Михайловича. Було від цього легко, ніхто не витрачав моральних сил на суперечки; колишньої ворожнечі між письменниками, як це було за Радищева й Новикова, не стало, і часто літературний метр, підвівши гордо голову, виголошував тоста за злагоду в письменницькій громаді.
У салоні Карамзіна вміли поважати один одного. Сам Микола Михайлович, автор знаменитої "Бідної Лізи" й редактор альманаху "Аглая", біля якого згуртувалися найкращі літературні сили Московії, розмовляв з колись відкинутими на літературні загумінки Богдановичем і Козодавлєвим як з рівними і терпляче вислуховував здитинілого Хераскова. Наїжачений Василь Капніст, що співпрацював у карамзінському альманахові, ще вряди–годи під час найзлагодженішої розмови кидав дошкульні репліки, проте — аж дивно — ніхто на нього не ображався, і навіть найглузливіша епіграма Капніста сприймалася як добродушний жарт.
Ніхто не забороняв розмовляти про ув’язнених Радищева й Новикова: вони вже відійшли в історію, про них згадували в минулому часі, говорили про їхні помилки й заслуги, проте більше уваги віддавали насущним питанням. Карамзін висунув гасло: прославити благородство закріпаченого мужика — основу основ московської держави.