Удосвіта з дніпровських плавнів вихопився вершник. Він пришпорював коня, мчав вихорем уверх понад Пслом: від Кременчука йшло військо, вслід за вершником пролунало кілька пострілів, але той уже був поза кулями.
Панас Тринитка припав до хребта коня, і згадалося тепер йому, як колись давно він так само мчав Хортицькою дорогою до Підпільненської Січі, щоб попередити Калнишевського. Чи встигне цього разу до Турбаїв?
Уже заблищала в далині турбаївська п’ятибанна церква, Панас зупинив коня і наслухав: у селі ґвалтовно лементували собаки. Він рвонув галопом з копита, звернув з путівця на шлях, минув дві перші хати й раптом оглух від пострілу. Кінь скажено заіржав, здибився і важко впав, придушуючи вершника своєю тушею.
На Панаса миттю накинулися солдати, зв’язали й повели до села.
На майдан до отаманської хати пікінери майора Карпова зганяли людей. Виводили з хат усіх — чоловіків, жінок, дітей і навіть калік. Вони виходили з клунками, торбами, поклажею. Кожному дозволено було взяти зі собою стільки, скільки міг нести.
Біля хати під вартою стояли зі зв’язаними назад руками отаман Тарасенко, суддя, писар. До них підвели й Панаса.
У натовпі зігнаних людей він побачив Шалматова, Уляну й Христину. Позаздрив Сисоєві, бо ж був він не лише лицарем, а й людиною. І так забажалося Тринитці побачити серед гурту обличчя Надійки Колпаківни. Не було її тут і не могло бути, її, зрештою, не було ніде. Жила в Кобеляках поміщиця Болюбашиха, що чорно прокляла Тринитку за смерть свого чоловіка.
Панас водив зором по натовпі, вдивлявся в обличчя людей, яким випало найдовше бути вільними на уярмленій землі. І зрозумів, що аж тепер закінчилася його козацька мандрівка — аж нині народ склав останню зброю перед переможцем. І він, Панас, тримав її гордо до самого кінця.
Шалматов обіймав думкою свою пройдену дорогу й теж не каявся. Він бачив жорстоку смерть панів Базилевських, бачив невгамовну лють кріпаків і увірував, що народ, з яким він зв’язав свою долю, такий же непокірний, як і його, — не зламає його неволя. Сисой помандрує з українськими ізгоями на Голготу, щоб записати на полотнах їхні страждання.
Уляна думала про Павла. Їй було байдуже, як складеться її доля. Вона витримає все, збереже свою красу і силу, бо ж вернеться колись–таки до неї її муж.
Христина тривожно розглядалася довкола, шукаючи очима свого Павла. Його не було, і їй ставало лячно йти самій у невідому дорогу.
Прибуло військо й звідусіль оточило Турбаї.
Два конвоїри вивели на майдан молодого хлопця. Зойкнула Христина, припавши до матері, конвоїри гукнули до людей:
— Хто знає його?
Народ мовчав.
— Він турбаївський?
— Не наш він! — гукнула Христина і повторили за нею глухо інші: — Не наш він…
— Тоді прошкуй, парубче, звідси!
В обід прибув з Градизька суд. Сімох чоловік, між ними й самозваного Пугачова–Тринитку, засуджено до страти. Всіх мешканців села, майже три тисячі душ, погнало військо на південь.
На другий день до вечора догоріли Турбаї, над Пслом стелився чорний дим.
Любимський не міг знати, що сталося з його рідними і Василенком по тому, як згоріли Турбаї, і в безнадійному очікуванні нудився в гостинній тюрмі Самарського монастиря. Так близько був до своїх і втратив їх знову. Де вони тепер і як він, французький маркіз, має розшукати їх? Відчував непотрібність свого існування дужче, ніж колись у соловецько–му казематі. Його емісарська роль закінчилася: в Україні спалах волі задушено в зародку. Не робив він собі ілюзій ще в Парижі, проте реальність була страшніша від усіх припущень.
А може, ще обізветься Василенко?
Дослухався. Брязнула клямка на брамі, почулися приглушені голоси. Любимський швидко одягнувся і з нетерпінням ждав.
Врешті відчинилися двері, до келії зайшов Тарловський. Вигляд у нього був святковий, наче на відправі, урочисто світилися очі, голос прозвучав піднесено.
— Ходімо, Павле, до моєї келії. До нас прийшов Сковорода.
Любимський впізнав філософа, хоч минуло багато років з тієї пори, як бачив його востаннє. Упізнав по очах, темних і проникливих, а обличчя старого було зжовкле, зів’яле, Сковорода важко дихав, і слова видобувалися з горла поволі, та пам’ять мав чисту, дзвінку. Вислухавши історію Павлових поневірянь, він мовив:
— Зрілим мужем став єси, і життя щедро тебе потолочило, то не впізнаю з виду, але добре пам’ятаю твої слова: "Не хочу бути тінню Сковороди". То чесно було мовлено. Але чи знайшов ти свою власну духовну сутність, власну мудрість, власний погляд на світ?
Любимський замислився. Гайнула думка петербурзькими, соловецькими і європейськими шляхами: у пекельному горні гартувалася його сутність, і визрівала мудрість, і кувався власний погляд на речі. Витримав, ні на мить не ламалася його мужність, переборов він ниций страх, виховав у собі страх перед власним сумлінням, свою книжну мудрість життям перевірив і зрозумів, що знання, відірване від життєвих потреб, є лише пустою цікавістю й нікому ніякої користі дати не може; він переконався, що світ його помислів та ідей не увійде до скарбниці всезагальної людської мудрості, якщо не належатиме одночасно тому людові, з якого вийшов; Любимський пересвідчився, що філософська думка посяде місце зброї, відібраної у народу, й тому повернувся до рідного краю. Та зв’язало йому руки чужинецьке ім’я, а до свого всім і вголос признатися не може, і зів’ялило його дух не зрівняне ні з чим особисте горе. І тому сумнів у потрібності свого власного існування гнув його тепер так, щоб зламати, і він сказав:
— Усе те я знайшов, Григорію Савичу, і є воно моїм, тисячократ перевіреним і випробуваним, та відчуваю я свою немічність, бо єсьм чужинцем і сіяти, як ви, зерна правди й розуму не маю змоги. Бачу свою зайвість на цьому світі. Шукати знову безпечного місця на чужині тоді, коди десь на вигнанні погибають мої рідні, було б блюзнірством, тож хочу я вийти на волю й загинути від ворожих чи своїх власних рук.
Задумався тепер Сковорода. Він шанував родинні пута, а тому не зв’язував себе ними, та знав, що не кожен може це зробити, і розумів Павла. Але бачив перед собою людину, що здатна на більше, ніж інші, і знає більше, ніж інші, то чи має право йти наосліп, родинною любов’ю ведена, й пропасти разом з тим, що є у ній?.. Нині Сковорода, почувши помах крил смерті за плечима, зважив усі свої діла і зрозумів, що дав початок великому, бо зерна його мислі зійдуть добрим урожаєм поміж людьми. Та хтось ті пагінці вирощувати й доглядати мусить, має плоди зібрати і знов посіяти. Йде старий на Харківщину до найближчих друзів Ковалівських, щоб у тихій Іванівці упокоїтися. Йде Україною і прощається з нею і з людьми, придивляючись, чи зродилися нові сівачі думки — того ядерного зерна, з якого колись знову зійдуть мечі.