Державін розповідав Карамзінові про трагедію Радищева, знизував плечима, і знизував раменами й Карамзін, бо ж хіба можна так? Це або хлоп’яцтво, або неосудність, треба мати хоч крихту здорового глузду, щоб таке тепер писати, хто йому винен, а таки шкода, бо здібна була людина, скільки могла принести користі; Радищев, якщо казати всю правду, став злочинцем не супроти держави, а проти найнижчих верств народу, за який так розпинався: тепер, через нього, цензура не пропустить найневиннішої сатири, і мине багато часу, поки поети матимуть змогу сказати своє високе слово. А що таке народ без поетів?
Похитував головою Державін, похитував головою Карамзін.
— Нерозумні, нерозумні наші панове, — мовив Гаврило Романович. — Друкарня Новикова закрита, її купили на торгах…
— Що ви кажете? — скрикнув Карамзін. — Це жахливо…
— Так, так, — продовжував Державін, — Микола Іванович, наш великий і незрівнянний Новиков, нудиться тепер від безділля у своєму Авдотьїні біля хворої дружини. Масонство… Кому воно потрібне? І та жадоба сказати щось — хай невелике, аби бунтарське. А мені хіба легко втискати свій талант у дозволені рамки? Придворний поет, міністр!.. І що? "Поймали птичку голосисту и ну сжимать ее рукой! Пищит бедняжка вместо свисту, а ей твердят: "Пой, птичка, пой"". І пишу як можу, зате люди таки чують моє слово…
— Нам треба знайти якийсь середній шлях, Гавриле Романовичу… Колись і ви писали поезії, котрі не надто подобалися володарям і суддям, і переконалися…
— Писав. А потім мусив каятися. Що вдієш?
— Тому ми повинні уникати крайностей з тим, щоб мати змогу якнайбільше зробити, — підходив ближче до конкретного діла Карамзін. — Я прийшов до вас за підтримкою, Гавриле Романовичу. Хочу видавати у Москві свій журнал. Якщо б ви погодилися стати моїм автором, а також виклопотали в цариці для цього трохи грошей… Але головне — ваше ім’я у журналі, воно забезпечило б успіх…
— Який же напрямок матиме ваш журнал? — поцікавився Державін.
— Не засудіть… Ви останній великий поет старого напрямку. Погодьтеся, що цей напрямок, який я назвав би класицистичним, уже відживає свій вік. Власне, ви своєю поезією зруйнували його до решти, відмовившись від пишномовності й псевдокласичної образності. Я хочу — певно, беру на свої плечі непосильного тягаря, — хочу в Росії започаткувати новий напрямок, чуттєвий…
— Який назвете сентименталізмом. Ха! А його вже започаткував Радищев, використавши форму Лоренса Стерна: сентиментальна подорож із Петербурга до Москви! Не раджу вам…
— Радищевський сентименталізм, як я зрозумів з вашої розповіді, — відказав Карамзін з прихованою образою, — закликав до бунту. Я — за сентименталізм просвітницький. Хочу показати шляхетність душі простої людини, щоб цим, поки вона отримає волю, виховати її морально. Воля та до мужика прийде, можливо, за сто років, але щоб він міг із неї й тоді скористатися, треба його для цього підготувати.
— Маєте рацію, мій молодий колего, — погодився Державін. — Радищев хотів завчасу звільнити мужика — темного й лінивого. Що він зробив би тепер з тією волею? Пропив би її або ж пішов би вбивати…
— Без сумніву. Я ж бачив у Франції темну силу, що визволилася завчасно. Жах революції вигнав з Парижа найосвіченіших людей. Культурна людина не має куди там подітися… Знаєте, швейцарський філософ Шарль Бонне, з яким мені пощастило зустрітися, сказав, коли ми гуляли над берегом Женевського озера: "Друже мій, думаюча людина повинна сподіватися, що колись проясниться весь морок на шляхах філософських. Можливо, нинішній світ зникне, мов зачарований замок, і людство вступить в іншу сферу життя й блаженства. Ми не можемо бачити того віддаленого берега, ми є тільки загравою, що постає перед сходом сонця".
— Як мудро сказано!.. Що ж, мені ваша пропозиція подобається. Я згоден бути автором вашого журналу. Гадаю, що її величність поблагословить, а тоді, звісно, перепаде вам щось із її щедрот.
Слуга доповів про прихід ще одного візитера.
— Проси, — кивнув слузі Державін і сам підвівся, щоб зустріти гостя. Двері до вітальні рвучко відчинилися. — А–а! — вигукнув Гаврило Романович. — Вітаю сажотруса муз! Ой Василю Васильовичу, негоже так нападати на давнього друга. Я вже збирався було послати тобі листа, а ти з’явився сам… Це, Миколо Михайловичу, той Капніст, що недавно в "Ежемесячных сочинениях" напав на мою оду "Зображення Феліци", назвавши себе каменярем муз. Дивись, голубе, — покивав на Капніста пальцем, — щоб ти не став тим парнаським сажотрусом, що хоче чистити вірші інших, а сам своїми замащується.
— Мені зараз не до жартів, — віддихувався Капніст. — Дві або три години тому я бачив, як Радищева, закутого в кайдани, виводили з губернського управління. Я вже бігав до Безбородька, та не застав його…
— Заспокойся. Хвалити Господа, що з губернського управління: звідти повезуть його до Сибіру, а не на плаху. — Державін узяв Капніста за плече й посадив у фотель.
— Гавриле Романовичу, ви тут сидите і п’єте вино, а великого письменника…
— Так що, мені накажеш сісти за нього до фельд’єгерської кибитки?
— Ти міністр юстиції, впливова особа… Це ж довічне заслання. Розумієте: Росія ніколи вже не почує його слова!
— Сам винен, — розвів руками Державін. — Сам… До чого додумався: трон завалити! Ти собі уяви, що всі почнуть так писати — хто залишиться в літературі? Не геройство то — хлоп’яцтво…
Капніст витер хустинкою піт з чола й прошепотів, звертаючись до Карамзіна:
— І ви так думаєте?
Карамзін, відвівши очі вбік, мовчав…
— І ви так думаєте? — повторив з притиском Капніст.
— І я так думаю.
Залягла мовчанка. Була вона затяжна й прикра. Згодом, надаючи голосові вмисної фривольності, заговорив Карамзін:
— Я розкажу вам, панове, один літературний жарт.
Державін і Капніст не зреагували, і Карамзін продовжував:
— Якось у селі Отель, що біля Парижа, у будинку Буало веселилися Расін, Лафонтен, Мольєр і сам господар. За вином пожурилися вони, що немає на світі щастя, що краще не родитися зовсім або чим скоріше померти. Буало запропонував друзям утопитися в Сені. Всі схопилися, готові попрощатися з життям, тільки Мольєр не зрушився з місця. Його запитали, чому він злякався. "Друзі, — відказав Мольєр, — ваш намір гідний похвали, але тепер ніч і ніхто не побачить героїчного кінця поетів. Дочекаємося Феба, і тоді весь Париж стане свідком смерті його славних дітей. Доп’ємо наше вино!"