Образ йому сподобався і він звірив його містеру Скоганові.
— Як полінезійські трофеї… — Висловлений уголос, образ видався не таким значущим, як у той момент, коли він спав Денісові на думку.
Запала мовчанка. З полів за оранжереєю долинув гуркіт збиральних машин, що поступово перетворився на віддалений гул.
— Приємно усвідомлювати, — сказав містер Скоган, — що безліч людей працюють на полях для того, щоб ми могли розмовляти про Полінезію. Як узагалі за все хороше на ньому світі, за дозвілля й культуру треба платити. На щастя, платити повинні зовсім не ті, хто користується дозвіллям і культурою. Так будьмо ж за це вдячні долі, любий Денісе, будьмо вдячні, — повторив він і вибив попіл із люльки.
Деніс не слухав. Він раптом згадав про Анну. Вона була наодинці з Гомбо у його студії. Це була нестерпна думка.
— Чи не зробити нам візит Гомбо? — безтурботно запропонував він. — Буде цікаво глянути, що він тепер поробляє.
Він засміявся в думці, уявивши, як розлютиться Гомбо, коли побачить їх.
Деніс не вгадав. Гомбо аж ніяк не розлютився, коли їх побачив. Він навіть зрадів, коли в отворі розчинених дверей з'явилися два обличчя: одне засмагле й худе, друге — бліде й повне. Гарячкова енергія, породжена роздратуванням, уже згасала в ньому, повертаючись до своїх чуттєвих джерел. Та ще мить, і він нову втратив би самовладання, проте Анна залишилася б, як завжди, спокійною, що причинилося б до нового нападу люті. Тому він, безумовно, зрадів, побачивши їх.
— Заходьте, заходьте. — гостинно запросив він.
Деніс із містером Скоганом піднялися по драбинці і переступили поріг. Деніс підозріло зиркнув на Гомбо, потім на його модель, але вираз їхніх облич не повідав йому нічого, тільки те, що вони обоє, здається, зраділи гостям. Чи то вони так майстерно прикидаються? Він хотів би це знати.
Тим часом містер Скоган роздивлявся портрет.
— Чудово, — мовив він схвально, — чудово. Навіть аж надто схоже на оригінал; справді, аж надто. Але я не сподівався, що ви встрянете в психологію.
— Він показав на обличчя і провів пальцем по безвладних лініях намальованої постаті. — Я гадав, ви з тих, кого цікавлять лише зрівноважені маси та перетнуті площини.
Гомбо засміявся.
— Це трошки не так, — сказав він.
— Мені дуже шкода, — відповів містер Скоган. — Особисто я ніколи не виявляв ані найменшого пієтету до малювання, проте кубізм мене завжди чимось приваблював. Мені приємно дивитися на картини, з яких абсолютно вилучено природу, картини, які є чистим витвором людського розуму. Від них я зазнаю не меншої втіхи, ніж від оригінальної думки, математичної задачі чи технічного винаходу. Природа — і все що нагадує про природу, — дратує мене, вона надто безмежна, надто складна і, головне, надто безцільна та непізнаванна. З людськими витворами мені добре; я спроможний зрозуміти все, що будь–коли робила чи думала та або інша людина. Ось чому я намагаюсь, по можливості, завжди їздити в метро, а не автобусом, бо навіть у Лондоні з автобуса ви неодмінно побачите хоча б кілька заблудлих творінь господа — скажімо, небо, зрідка дерева, квіти у вітринах. Зате в метро ви бачите лише творіння людських рук: листи заліза, склепані в геометричні форми, прості лінії бетону, площини кахляних стін. Тут усе походить від людини. усе — продукт дружнього і цілком збагненного розуму. Усі філософії і всі релігії — чим вони є, якщо не духовними Метро, прокладеними у всесвіт! Не наражаючись на небезпеку, ми з комфортом подорожуємо ними вузькими тунелями, де все по–людському знайоме, і при тому забуваємо, що повсюди — і вгорі, і внизу, і навколо — лежить суцільна маса землі, нескінченна й незвідана. Ні, краще давайте мені Метро та Кубізм; давайте мені ідеї, так само зручні й акуратні, прості і надійно зроблені. І звільніть мене від природи, звільніть від усього, що не по–людському величезне, складне й незрозуміле. Мені не стане сміливості і, головне, вже пізно вирушати в цей лабіринт.
Поки містер Скоган виголошував свій монолог, Деніс пішов у найдальший куток кімнати, де в тій самій граціозній і лінивій позі сиділа на низенькому стільчику Анна.
— Ну? — запитав він, майже з ненавистю втупивши в неї погляд. Про що він її запитував? Мабуть, і сам цього не знав.
Анна поглянула на нього і замість відповіді теж запитала "Ну?", проте вже в іншому, веселому ключі.
У даний момент Денісові більше не було чого сказати. В кутку за стільчиком Анни лицем до стіни стояли дві чи три картини. Він повернув їх і почав розглядати.
— Можна я теж подивлюся? — попросила Анна.
Він поставив їх у ряд, прихиливши до стіни. Анна мусила повернутися у своєму стільці кругом. Тут було те саме велике полотно з людиною, що впала з коня, а також натюрморт із квітами та невеличкий пейзаж. Спершись руками на бильце, Деніс нахилився до Анни. З другого кінця кімнати чувся за мольбертом голос містера Скогана. Вони довго мовчки дивилися на картини, тобто Анна дивилася на картини, а Деніс, головним чином, — на Анну.
— Мені подобається людина з конем, а тобі? — сказала вона нарешті, глянувши на нього із запитальною посмішкою.
Деніс кивнув, а потім дивним, здавленим голосом, неначе кожне слово коштувало йому величезних зусиль, вимовив:
— Я кохаю тебе.
Анні й раніше досить часто доводилося вислухувати подібні освідчення, і найчастіше вона сприймала їх спокійно. Але тепер — можливо, тому, що вони пролунали так зненацька, чи з якої іншої причини — ці слова несподівано схвилювали її.
— Бідолашний Деніс! — сказала вона, силувано засміявшись.
Але не змогла стриматись, щоб не почервоніти.
Був полудень. Спустившись із своєї кімнати, де він даремно намагався щось написати ні про що конкретно, Деніс опинився сам у порожній вітальні. Він уже збирався вийти до саду, аж тут його погляд упав на знайомий, але таємничий предмет — великий червоний блокнот, який так часто він бачив у Дженні, коли вона нишком черкала щось у ньому. Вона забула його на підвіконні. Спокуса була велика. Деніс узяв блокнот і зняв резинку, що передбачливо стягувала його.
На палітурці великими літерами було написано: "Особисті записи. Не розкривати". Він підвів брови. Подібні написи учні початкової школи роблять на своїх латинських граматиках: