— Ой! — вигукнула вона. — Що ви тут робите?
— Я не міг заснути, — пояснив він, — і подумав, а що як і ви не можете? Прийшов сюди, бо одному на вежі нудно. Як ви вважаєте? Розвиднятися почало ще до п'ятої. На сході купчилися довгі вузькі хмари, ніби охоплені помаранчевим полум'ям. Небо було бліде й показувало на дощ. З тужним криком, схожим на зойк загиблої душі, на парапет вежі сів величезний павич, що важко підлетів знизу. Айвор і Мері одразу прокинулись.
— Держи його! — гукнув Айвор, підхоплюючись. — Ми здобудемо перо.
Переляканий павич у безтямній тривозі бігав по парапету, вклонявся, підстрибував і квоктав; його довжелезний хвіст метлявся на всі боки. Потім, залопотівши крильми, павич шугнув у повітря і велично опустився на землю з віднайденим почуттям власної гідності. Та він залишив трофей. Айвор здобув своє перо, око з довгими віями, пурпурове й зелене, блакитне й золоте. Він вручив його своїй дамі.
— Перо ангела. — мовив він.
Якусь мить Мері дивилася на перо серйозно й уважно. Лілова піжама була на неї завелика і приховувала обриси її тіла; вона була схожа на велику плюшеву ляльку, щось на зразок ведмедика — ведмедика з головою ангела, рожевими щоками й золотим дзвіночком волосся. Ангельське обличчя, перо з крила ангела… Вся атмосфера цього світанку мала в собі щось ангельське.
— Яка надзвичайна річ — статевий відбір, — сказала Мері, нарешті відвівши погляд від казкового пера.
— Надзвичайна! — відгукнувся Айвор. — Я обираю тебе, ти обираєш мене. Яке щастя!
Він обняв її за плечі, і вони стоячи дивились на схід. Перші промені сонця вже почали зігрівати й забарвлювати бліду світанкову заграву. Бузкова піжама й біла піжама; то була юна й чарівна пара. Сонце торкнулося їхніх облич. Все це було дуже символічно; але ж, якщо вже на те пішло, на цьому світі немає нічого не символічного. Глибока й прекрасна істина!
— Мені час повертатися на свою вежу, — сказав нарешті Айвор.
— Уже?
— На жаль. Скоро піднімуться слуги і взагалі…
— Айворе…
Далі було довге й безмовне проїдання.
— А зараз, — мовив Айвор, — я повторю свій номер на гребені даху.
Мері обвила руками його шию.
— Не треба, Айворе. Це небезпечно. Будь ласка.
Кінець кінцем йому довелося зглянутись на її благання.
— Г аразд, — сказав він, — я спущуся в будинок і піднімуся сходами.
Крізь люк він зник у темряві, яка все ще ховалася всередині будинку із зачиненими віконницями. За хвилину він з'явився на дальній вежі. Помахав рукою і пропав з очей, сховавшись за парапетом. Знизу, з будинку, долинуло тонке осине дзижчання будильника. Він повернувся саме вчасно.
Айвор поїхав. Сидячи за вітровим склом у своєму жовтому седані, він мчав просторами сільської Англії. Товариські та любовні обов'язки абсолютно невідкладного характеру кликали його в усі куточки королівства, з однієї баронської вітальні до іншої, із замку до замку, з єлизаветинського особняка до георгіанського палацу. Сьогодні в Сомерсеті, завтра в Уорвікшірі, у суботу в Уест—Райдінгу, вранці у вівторок в Аргайлі — Айвор ніколи не відпочивав. Ціле літо, від початку липня і до кінця вересня він присвячував себе своїм обов'язкам; він був їхнім мучеником. Восени повертався на відпочинок до Лондона. Кром був лише маленький епізод, крихітна бульбашка у бистрині його життя; він уже належав до минулого. На чай Айвор приїде до маєтку Гоблі, і там його зустріне привітна усмішка Зенобії. А вранці у четвер… та до цього ще дуже, дуже далеко. Він згадає про четвер, коли той настане. Поки що буде Гоблі, буде Зенобія.
За своїм звичаєм, від якого ніколи не відступав, Айвор залишив вірша у книзі гостей Крома. Він склав цей експромт за ті десять хвилин, що передували його від'їздові. Деніс і містер Скоган неквапом повернулися назад від брами, де розпрощалися з Айвором; у залі, на письмовому столі, вони побачили розкриту книгу для гостей з Айворовим віршем, на якому ще не висохло чорнило. Містер Скоган прочитав його вголос:
Владик прадавніх незбагненний чар — Блиск їх уяви, скрес фантасмагорій В усе проник: явив себе в речах, Сягнув глибин морських й околів горніх.
Зазлотивсь таємниче в крил очах Метеликів, з уявлюваннх оргій Відлюдника, співаючи, промчав.
Мов ураган з дощем, мов клекіт орлій.
Та чари ті, шо п 'є моя душа.
Могутніші. То чари Крома,
Вони — мов дзвонів вечоровий шал.
Мов поклик віших духів і фантомів.
О, вирок злий! Душа — в облозі втрат — Вертає в Кром, шукає там розрад.
— Дуже мило, зі смаком і тактовно, — сказав містер Скоган, коли скінчив читати. — Мене лише трохи непокоять золоті очі крил метелика. Ви знаєте, що таке поетичне мислення, Денісе, то поясніть, прошу.
— Простісінька річ, — відповів Деніс. — Цими словами Айвор передає, що крила чарівні.
— Тепер усе стало абсолютно ясно.
— Іноді доводиться так страждати, — провадив Деніс, — через те, що красиві слова не завжди означають те, що їм належало б означати. От, наприклад, недавно я знищив цілого вірша тільки тому, що слово "кармінативний" не означає того, що йому належало б означати. "Кармінативний" — звучить чудово, еге ж?
— Чудово, — погодився містер Скоган. — І що ж воно означає?
— Це слово я запам'ятав з дитинства, — сказав Деніс. — І дуже його любив. Коли мені траплялося застудитись, мене звичайно лікували настоєм кориці — анітрохи не допомагає, але приємно, його наливали крапля по краплі з вузенької пляшечки — золотистий пекучий напій. На етикетці перелічувалися ного достоїнства, і там його характеризували також як надзвичайно кармінативний. Я закохався в це слово. "Хіба це не кармінативно?" — казав я собі, випиваючи ліки. Здавалося, воно так чудесно передає те відчуття внутрішнього тепла, ту бадьорість, ту — як би мені це висловити? — фізичну втіху, які приходили після вживання напою. Згодом, коли я відкрив для себе алкоголь, "кармінативне" стало означати подібну, але благороднішу, майже духовну бадьбрість. Кармінативні властивості мали бургундське, ром, старе бренді, "Лакріма Крісті", марсала. алеатіко, портер, джин, шампанське, кларет, молоде вино з тосканських виноградників — я їх порівнював, я їх класифікував. Марсала кармінативна райдужно, м'яко; джин зігріває і водночас поколює й освіжає. У мене була справжня таблиця кармінативних оцінок. А тепер, — Деніс простяг руки долонями догори, жестом розпачу, — тепер я знаю, що означає слово "кармінативне" насправді.