Жовтий князь

Сторінка 17 з 81

Барка Василь

"Від чого ж огонь? Ти — пічник і сам знаєш: на чомусь огонь існує".

"Не знаю,— признався я,— там огонь горить не так, як наш. Тут, коли вдарив мороз, який без нічого і ні на чому не держиться, то аж пече. А там не мороз, тільки горяч проти нього: сама собою. Становище таке, де немає милості від Бога — ніякої! Через те все горить огнем. Це однаково, якби хто від сонця сховався в землю: в саму середину. Вже ні хмарка не притінить, ні вітерці не повійнуть, ні деревце ніде не прийме в холодок,— нічого, що від сонця з'явлене, а тільки один огонь. Кажу для прикладу".

"Похоже, що ти влучив! — згоджується Вартимець.— І добре, коли не второпаєм досередини, бо, замісто Сибірюги, туди б гнали етапом. Ось, тепер і мене. З півночі по сніжку втекти можна. Не забудь про цегельний завод: з десяток мулярів приймуть,— мені казали. Скоріше, бо тут зав'яжуть під зашморг!"

Вартимець пішов; а я не знаю, що думати,— чудний він...

— Чого ж чудний? — обізвалася Мар'яна,— в нього серце прокинулось: при біді.

— Правду сказала; так і виглядав, як вирвався з сну до живого дня. Прийшов на край і чує, де став.

— І я чую,— зовсім тихо сказала Мар'яна. Вражено чоловік на неї дивиться, бо знає: казала завжди, що — на серці. Видно, велика тривога в неї.

— Зостанемося тут? — питає він, згадавши про вирішений від'їзд, можливо — причину страхів.

— Будемо їхати! — заперечила Мар'яна.

Він і сам бачив: треба. Заробітку по хатах жодного. Скорбота обгорнула йому думки від жінчиного передчуття. Один просвіток відкриється: як виїхати.

9

Прибрали на столі Катранники після голодного снідання і, почувши тупіт, виглянули в вікна: комісія! — біжить по садибі, вганяє щупи в грунт.

Мирон Данилович виступив за поріг; дивиться, як нишпорять піднаказки скеповида — важного, ніби індик, і подібно обдутого сизістю, коли мимо проходить, натужуючись і палячи охряними очима, аж в рукавах стіпується, мов шкварком крильним. Виклохтує спересердя:

— Гляжу, ще живий! Де ти їжу береш, що не здихаєш?

Діткнутий в середину серця, подумав Мирон Данилович: "Це мені смерті хочеш, присурганивши з своєї Москви,— за віщо? Тобі ж не зичу гибелі!" Намірявся сказати, а змовчав: "Хай відбіга кудись, бо ще в хату вскочить і дітей покусає".

Вернувся господар до своїх, що ждали, чи скоро комісію лихо вивіє; а враз — крик, на стороні, де попелище.

Бригадник гукнув під вікно:

— Виходь, опис буряків буде!..

Старші сполотніли: знайдено буряки і тепер скоро кінець.

Вийшов до розритого попелища Мирон Данилович, затерпнувши від тривоги. Небагато буряків, а гамору навкруги — мов знайшли скарбницю царя. Перебирають знахідку в мішечок і складають опис. Шікрятов радий! — і лається; руками підкидає від розбурення, сам стаючи з жовтого і сизого аж червонастий, трішки менш, ніж вириті буряки. В руці щуп, як блискавичний гостряк демона.

Мирон Данилович немовний стоїть при всьому гомоні, знає: ось близько до хати — смерть.

Пробули в смутку, мов живими похоронені, півдня. Оленка притулилася до матері:

. — Їсти!..

— Цить, люба дитино,— терпи!

Мирон Данилович вирішив: "Навідаюся в магазин"; виходячи, глянув на доню — прозора з лиця, так схудла.

"...Бідне моє,— тужить він,— ми старі мучимось, бо грішні, а воно безвинне терпить за нас".

Згорнувши мішечок під лікоть, подався до площі, хоч знав, що те місце не дуже поживніше, ніж пустеля; тільки рідким випадком — харчі на прилавках.

Черга! — привезено чогось, годящого в миску.

Мирон Данилович спитав дідка, шкільного сторожа, що обома руками спирався на ціпок:

— Що?..

— Аж дивно,— відказує дідок,— дають борошно, не знаю, яке, може, з кісток собачих. Животи скручує, хто куштував: от як! І дороге.

— Чого ж беруть?

— А що в рот класти, глину? Беруть, бо зветься: борошно. Жінка тут одна несла; од такого борошна до тесаного хрестика, як од тебе до мене — раз ступити.

Мирон Данилович добувся до терезів; глянув на їдку мішанину і як нюхнув — зразило його звідти трупною затхлістю... нерви збурилися дико і щось під грудьми, мов сіпнувши прив'язь, намагалось перекинутися і рвонути наверх з різким болем. Не витерпів чоловік: вийшов геть. Подихав на чистому повітрі, обпершись об стіну; перестояв недугу.

Багато відверталося від їдучої гнилі, намішаної на продаж.

Мирон Данилович пристав до кількох, що брали напрямок до хати робітника з олійного заводу: там макуху продають, з високою націнкою, а добру.

Заходять. Батько хазяїна, похилий віком та білий сивиною і сорочкою, беріг макуху в дірявому лантусі, під лавою.

От, чотири кружки виторгувано, масні на дотик, з різким і густим пахощем; колір трішки незвичайний...

"Темнувата, як на рижієву"! — подумав Мирон Данилович; прикупив також колотої на куски, ця — з тютюнового зерна, олію ж від нього на фарбування вжито.

Приніс додому добуток і поклав на стіл. Всі обступили: розглядають, обторкують, відкришують трішечки і їдять, хто — без води, як Андрій, тільки на зубах хрумкіт, а хто розмочує; всі хвалять.

— Неначе пряник,— каже бабуся. Пробує тютюнову:

— Ні, ця не така!

— Ця гірша,— згоджується, покуштувавши, Дарія Олександрівна,— поїмо, коли буряки забрано. Радяться, як розварювати і чого додавати.

Тітка Ганна приходить — хоровита; пробує макуху; питає, в кого куплено. — Зразу ж піду сама. Погано мені: була в Йосипенків, страшного борошна купили, з зерна якогось, ніби льон; і зразу — пекти корж... я попробувала, тепер душу роздира, ледве ходжу. Глядіть, не купуйте тієї гнилі! По два пуди в одні руки відпускано,— понакуповували люди і скрізь покотом лягають, мертві. Ой, погано! — а я ж дрібний шматочок з'їла.

Взявши, ніби празниковий гостинець, кусник рижієвої, тітка пішла: помалу стопи переставляючи.

Катранники декілька тижнів живилися макухою; але і вона стала виходити. Глянули одного ранку — рештки рудіють.

Холодний день починався в небі чистому, як вимите дзеркало, та швидко спохмурнів: зап'явсь олив'яними хмарами, що втопили село в тінь.

Знов купує рижієвої Мирон Данилович; знов дріб'язок визбирує на городах.

Діти виголодніли і не могли висидіти в школі. Мучить їх.

— Якби бурячки,— жаліється стара,— можна б зварити і дати по одному: нехай підкріплюються діти в перерві, а так — чого мордувати?