— Де взялось курча? — поспитала вчителька.
Ганнуся стояла ні в сих ні в тих. Діти відірвались
от своїх зошитів, і кожне цікаво дивилось на маленький жовтий м’ячик, який тримала в руках Ганнуся.
— Як воно потрапило до класу? — знову запитала вчителька.
— Через двері! — кинув хтось із учнів.
Та двері були зачинені.
— Через вікно? — докинуло інше.
Проте через одчинену кватирку воно проникнути не могло, бо не вміло літати.
— Це моє,— сказала Ганнуся.— Я принесла з дому.
— Де ж ти його взяла? — поспитала вчителька.
— Дядечко Мазур подарував на день народження.
У класі пробіг легкий шум — кожне знало про дивакуватого дядечка Мазура.
— Не всі гостинці,— сказала вчителька,— можна носити до школи. А що, якби тобі подарували страуса? Ти б теж принесла його до школи?
— Якого страуса? — не втямила Ганнуся, бо ніколи не чула про такого птаха.
— Ну, не страуса, а гусака?
— Гусака б я не принесла,— здивовано мовила Ганнуся.— Мені ж ніхто не подарував його.
— А курчатко принесла? Чи ти гадаєш, що воно за тебе вчитиметься?
— Ні, я сама вчитимуся,— серйозно заперечила Ганнуся.— А принесла, бо воно дуже славне.
— Що ж, доведеться віднести назад. А потім знову повертайся до школи.
Вийшла Ганнуся за поріг класу, сумно їй стало, хоч бери та плач. Вона вже й плакати надумалася, та глянула на своє маленьке курчатко, що довірливо сиділо в її затишних долонях, і перехотілося їй плакати. Навіть гарно стало на душі.
— Не приймають тебе до школи,— шепотіла Ганнуся.— А якби ти сиділо в портфелі, а якби ти не лазило на підлозі, то, може б, тебе й не вигнали з класу, може б, ти й повчилося трохи. Ото бач, як злецько бути неслухняним.
У дворі пустила курчатко по траві, щоб воно попаслось. А курчатко як стало, то й не зрушить, бо кожна травинка здається йому дуже високою.
— Ех, ти! — засміялась Ганнуся.— І коли вже ти виростеш, і коли вже з тебе толк буде?
Йшов через шкільне подвір’я дядько якийсь — ніколи такого Ганнуся ще не бачила. Коротенький, довгошиїй, а на голові — не картуз і не бриль, а щось кругле, схоже на ковпак. А груди смугастим матроським тільником прикрашені.
— Воно дресироване? — запитав незнайомий чоловік і задивився на курчатко, ніби нічого цікавішого не бачив за своє життя.
— Ні, воно неграмотне,— мовила Ганнуся.
— Не знає ні "а", ні "бе"?
— Куди йому! — знизала плечима.
— І в Африці не було?
— Здається, ні...— ніяково сказала Ганнуся.
Незнайомий чоловік схилився над курчатком і дививсь на нього пильно-пильно. Сказав:
— Це незвичайне курчатко. От кури не вміють літати, а воно вмітиме.
— А хто ж його навчить?
— Е-е, воно само навчиться. Коли виросте, то разом з усіма птахами полетить у теплий край.
— В Африку?
— Може, і в Африку.
— А хіба кури літають? Наші кури всі у хліві сидять, ще жодна нікуди не літала.
— Хіба ти мені не віриш? — запитав незнайомий чоловік і глянув на Ганнусю гострим своїм зором.
Він так дивився, що Ганнуся й справді повірила в те, що її курчатко згодом літатиме.
— Вірю,— сказала Ганнуся.
— То й добре,— сказав незнайомий чоловік і пішов своєю дорогою. Ще й пісню веселу затягнув — про дрімучі ліси та про диких звірів.
А Ганнуся, взявши курчатко, притулила його до грудей і, йдучи додому, шепотіла:
— Ти в мене виростеш, велике станеш, а восени полетиш у теплий край. Всі кури дома позостаються, гуси теж, а ти ж не таке, як вони, тебе ж на іменини подарували мені... І як це я раніше сама не здогадалась про тебе?..
Йшла додому, а по дорозі за нею ув’язався собака — кудлатий, на цибатих ногах, а морда в нього довга, ніби в щуки. "І де тільки беруться такі? — роздумувала Ганнуся.— І чого він плентає за мною?" Зупинилась і запитала:
— Тобі що треба, га?
Собака теж зупинився й покрутив хвостом. Ганнуся стала гніватись:
— Отак завжди за мною ходитимеш? Ти що, не знаєш, куди тобі треба йти? О, я знаю, чого ти ув’язався,— й вона обома руками міцніше притисла до себе курчатко.— Ну що ж, як ти не відстанеш, то я не додому піду, а до дядечка Мазура.
І Ганнуся звернула в бічну вуличку, а кудлатий собака побіг дорогою.
Дядечко Мазур сидів на обійсті й лагодив сіті на рибу. Сіті висіли на кілках, на тину, а поміж ними, квокчучи, походжала квочка. За нею перекочувався виводок жовтих курчаток.
— Скільки ж їх багато у вас,— мовила Ганнуся.— Але моє найкраще!
І справді — те, що тримала в руках, видавалося їй найкращим.
— Жінка ще одну квочку підсипала,— обізвався дядечко Мазур,— то ще матимемо стільки.
— І жовті всі?
— А жовті, чого ж...
— Коли ці курчата повиростають, то вони вмітимуть літати?
— Хіба ж кури літають? — здивувався дядечко Мазур.
— А моє літатиме! — засміялась Ганнуся.— Коли холод настане, то воно в Африку полетить, у теплий край.
— Ще чого...— буркнув дядечко Мазур.— Воно ж не ластівка й не соловей.
Курчатко в Ганнусиних руках пискнуло — і квочка насторожилась. А потім, сердито бубонячи щось та розпустивши крила, квочка рішуче побігла до Ганнусі. Вона так гнівно квоктала, що дівчинка злякалась і випустила курчатко з рук. Воно заточилося, мало не впало, а далі поволеньки подибало до гурту.
— Куди ти, куди? — здивовано скрикнула Ганнуся. А йди-но сюди!
Проте курчатко, либонь, не чуло, бо хутчіше гайнуло до гурту, а сердита квочка бігла обіч. Ось уже курчатко добігло до жовтих кульбабок, он воно майнуло поміж них, он... А де ж воно тепер? Оте чи оте? Яке з них, коли всі однакові? Здається, оце... Ганнуся кинулась до нього, та квочка стріпнула крильми і, гнівно квокчучи, заступила дорогу.
Дядечко Мазур облишив свої сіті й підійшов до Ганнусі.
— Котре ж твоє?
— Оте... Ні, оте,— ніяк не могла вгадати Ганнуся. Бо всі курчатка були однакові.— Оте, що під лопухом сховалось.
Дядечко Мазур зловив курча й дав Ганнусі. Вона обдивилась — ні, це не гостинець, подарований їй на день народження. Бо ніжки в цього у засохлому болоті, і до дзьоба щось давненько прилипло.
— Не це, а те...
Скільки не перебирали — не могли вгадати. Все Ганнусі здавалося, що курчатко, яке має навчитись і літати й полетіти в Африку, не дається їй до рук. Зрештою, дядечко Мазур зловив їй перше-ліпше й сказав:
— Бери, дарую тобі це...