— Ви гляньте, — гнівно вигукнув князь, — ви гляньте, Бенцон, який нахабний цей мерзенний музикант! У нього хоче закохатися князівна, задля нього відмовитись від руки шановного княжича! Ah le coquin!(1) Тепер я дуже добре зрозумів вас, майстре Абрагаме! Ви повинні звільнити мене від цього фатального зайди, щоб він ніколи сюди не вернувся!
(1) Ох, негідник! (Франц.)
— Кожна рада, — заперечила Бенцон, — кожна рада, яку міг би запропонувати в цій справі мудрий майстер Абрагам, була б зайвою, бо все, що потрібне, вже сталося. Крейслер перебуває в Канцгаймському абатстві і, як написав мені абат Хризостом, мабуть, зважиться відмовитись від світу і вступити в орден. Князівна в слушний час довідалась про це від [552] мене, і оскільки я не помітила в неї якогось особливого хвилювання, то ладна заприсягтися, що небезпечна криза, як уже сказано, минула.
— Прекрасна, ласкава пані! — мовив князь.— Яку attachement виявляєте ви до мене й до моїх дітей! Як ви дбаєте про щастя й добробут мого дому!
— Справді? — гірко сказала Бенцон. — Справді дбаю? А чи могла, чи мала я право завжди дбати про щастя ваших дітей?
Останні слова Бенцон особливо наголосила. Князь мовчки дивився собі під ноги, сплівши руки й обертаючи великими пальцями. Нарешті він тихо промурмотів:
— Анджела! І досі немає ніяких слідів? Зовсім зникла?
— Так, зникла, — відповіла Бенцон, — і я боюся, що бідолашна дитина стала жертвою якоїсь підлоти. Була чутка, що її бачили у Венеції, але це, безперечно, помилка. Признайтесь, ваша ясновельможність, що ви вчинили жорстоко, відірвавши свою дитину від материнських грудей і відіславши її у безнадійне вигнання! Ніколи не заживе в мене ця рана, яку ви завдали своєю суворістю.
— Бенцон, — сказав князь, — хіба я не призначив вам і дитині пристойного річного утримання? Хіба я міг зробити щось більше? Хіба мені не довелося б, якби Анджела лишилася з нами, кожної хвилини боятися, що наші faiblesses(1) виявляться і прикро порушать пристойний спокій нашого двору? Ви ж бо знаєте княгиню, дорога Бенцон! І знаєте, що в неї часом бувають дивні примхи.
(1) Слабості (франц.).
— Отже, — сказала Бенцон, — отже, гроші, річне утримання мають винагородити для матері все її горе, всю її тугу, всі її гіркі жалі за втраченою дитиною? Далебі, ваша ясновельможність, є й інший спосіб подбати про дитину, спосіб, що вдовольнив би матір більше, ніж усе золото світу!
Бенцон вимовила ці слова з таким виразом на обличчі й таким тоном, що князь трохи збентежився.
— Найласкавіша пані, — почав вій розгублено, — що за дивні думки? Невже ви не бачите, як неприємно, як прикро мені, що наша люба Анджела зникла без сліду? Вона, мабуть, стала б чемною, гарною дівчиною, бо походить від гарних, чарівних батьків.
Князь знов дуже ніжно поцілував руку Бенцон, але радниця швидко відсмикнула її і, пронизуючи князя палючим поглядом, прошепотіла йому на вухо: [553]
— Признайтесь, ваша ясновельможність, ви були несправедливі, жорстокі, коли наполягали на тому, що дитину треба десь діти. І хіба ви тепер не зобов'язані задовольнити моє бажання? Я людина добра і вважатиму, що це буде хоч якась винагорода за всі мої муки.
— Бенцон, — відповів князь іще покірніше, ніж досі, — добра, чарівна Бенцон, хіба ми не зможемо відшукати нашу Анджелу? Я зважусь на героїчний вчинок, щоб задовольнити ваше бажання, шановна пані! Я довірюсь майстрові Абрагаму і попрошу в нього поради. Він розумний, досвідчений чоловік і, мабуть, зможе мені допомогти.
— О! — перебила Бенцон князя. — О, звернетесь до мудрого майстра Абрагама! Ви вважаєте, ваша вельможність, що майстер Абрагам справді радий що-небудь зробити для вас, що він прихильний до вашої родини? Та й як би він зміг щось вивідати про долю Анджели після того, як усі пошуки у Венеції, у Флоренції виявились даремними, а найгірше, коли в нього викрадено таємничий засіб пізнавати невідоме, який він мав раніше!
— Ви маєте на думці його дружину, лиху чарівницю К'я-ру? — спитав князь.
— Це ще хтозна, — заперечила Бенцон, — чи та обдарована вищою, дивовижною силою, жінка, яку, може, тільки хтось надихав, заслужила, щоб її називали чарівницею. В кожному разі несправедливо й нелюдяно було викрасти в майстра улюблену істоту, до якої він був прихильний цілою душею, яка навіть, можна сказати, була часткою його самого.
— Бенцон, — вигукнув князь, наляканий до краю, — Бенцон, я сьогодні вас не розумію! В мене аж у голові туманіє! Хіба ви самі не вважали, що ту небезпечну істоту, з допомогою якої майстер Абрагам міг би швидко викрити наші стосунки, треба було усунути? Хіба ви самі не схвалили мого листа до великого герцога, в якому я висловив свої міркування з приводу того, що, оскільки будь-яке чаклування в країні давно заборонене, осіб, які вперто віддаються йому, не можна терпіти і задля безпеки слід ув'язнити? Хіба не з огляду на почуття майстра Абрагама над тією таємничою К'ярою не був влаштований відкритий суд, а її тихенько схопили і вислали, я сам не знаю куди, бо більше тим не сушив собі голови? Що ж мені можна закинути?
— Пробачте, — відповіла Бенцон, — пробачте, ваша ясновельможність, але все-таки вам цілком справедливо можна закинути принаймні надмірну поквапливість. Знайте ж, [554] ваша ясновельможність, майстрові Абрагаму донесли, що його К'яру усунено з вашого наказу. Він тихий, привітний, та чи не здається вам, ваша ясновельможність, що він плекає в своєму серці ненависть і мстиві почуття до того, хто відібрав у нього найдорожче в світі? І ви хочете довіритись цьому чоловікові, відкрити йому свою душу?
— Бенцон, — сказав князь, витираючи з лоба рясний піт, — Бенцон, ви мене дуже хвилюєте, можна сказати, невимовно хвилюєте! Господи милосердний! Чи може князь до такої міри втрачати самовладання? Чи не повинен він, хай йому біс... Боже, я, здається, лаюся тут, за чаєм, як драгун! Бенцон, чому ви не сказали мені про це раніше? Він уже знає все! Я вилив йому свою душу в рибальській хатині, коли був у цілковитій нестямі через хворобу князівни. Я розповів про Анджелу, відкрив йому... Бенцон, це жах! J'etais un(1) дурень! Voila tout!(2)