О чутливі душі, яким близькі і зрозумілі мої поривання, ви збагнете, якщо ви, звичайно, не віслюки, а справжні, статечні коти, ви збагнете, кажу, що ця буря в моїх грудях прояснила небо моєї молодості, немов благодатний ураган, який розганяє чорні хмари й відкриває перед нами найкращі краєвиди. О, хоч яким прикрим тягарем для моєї душі була спершу та оселедяча голова, зате вона навчила мене, що таке апетит, я зрозумів, яке то блюзнірство — опиратися матінці природі. Хай кожен сам шукає собі оселедячу голову і не стає на дорозі іншим, спритнішим, які, маючи за проводаря здоровий апетит, знайдуть своє.
Так я кінчаю розповідь про цей епізод свого життя, який
(А. м.) нема гіршого для історіографа чи біографа, як мчати на дикому, неприборканому коні навпростець, через яри і пагорби, через лани і луки, все шукаючи битої дороги і ніяк її не знаходячи. Отак виходить і з тим, хто взяв собі за мету записати для тебе, любий читачу, все, що йому відомо про дивовижне життя капельмейстера Йоганнеса Крейслера. Хотілося б почати так: "У містечку Н., чи Б., чи К. якраз на зелені свята чи на Великдень такого-то чи такого року народився Йоганнес Крейслер". Та ба! Цей чудовий хронологічний лад не про нас, бо сердешний оповідач має під рукою лише усні, уривками зібрані відомості, які він мусить відразу ж опрацьовувати, щоб вони не стерлися в пам'яті. Як саме ті відомості збиралися, ти ще дізнаєшся, любий читачу, перед кінцем книжки і тоді, може, вибачиш її уриваний характер, а може, й дійдеш висновку, що вона тільки здається уриваною, а насправді всі її частини зшиті міцною ниткою.
Саме цієї хвилини я можу розповісти лише одне: невдовзі після того, як князь Іреней оселився в Зіггартсвайлері, князівна Гедвіга і Юлія одного погідного літнього вечора вийшли погуляти в чудовий зіггартсгофський парк. Призахідне сонце ніби повивало його золотим серпанком. Не ворушився жоден листочок. Дерева й кущі застигли в [341] мовчазному чеканні на вечірній легіт, який прилетить і приголубить їх. Тільки шемріт лісового струмка, що мчав по білому камінні, порушував глибоку тишу. Дівчата, взявшись за руки, мовчки ходили вузенькими доріжками поміж квітами, перебиралися містками через примхливі закрути струмка, аж поки вийшли в кінець парку, до великого озера, в якому відбивалася гора Гаєрштайн з мальовничими руїнами, що здіймалася ген удалині.
— Як же тут гарно! — від щирого серця вигукнула Юлія.
— Зайдімо до рибальської хатини, — запропонувала Гедвіга. — Сонце пече, хоч і хилиться до заходу, а з хатини, з середнього вікна, краєвид на Гаєрштайн іще кращий, ніж звідси, бо видно не всю панораму, а її частку, ніби справжню картину.
Юлія подалася за князівною. Тільки-но ввійшовши в хатину і виглянувши у вікно, Гедвіга пожалкувала, що в неї немає з собою олівця й паперу, щоб намалювати пейзаж у цьому освітленні, яке вона назвала незвичайно пікантним.
— Я майже ладна позаздрити, — сказала Юлія, — ладна позаздрити твоєму хистові малювати дерева й кущі, гори й озера такими самісінькими, як вони існують у природі. Але я вже знаю, що якби навіть уміла малювати не згірше за тебе, мені б ніколи не вдалося відтворити всю красу пейзажу, і чим кращий краєвид, тим більша була б моя невдача. Я б так милувалась та втішалась ним, що й забула б про малювання.
При цих Юліїних словах на обличчі в князівни майнула усмішка, досить дивна для шістнадцятирічної дівчини. Майстер Абрагам, який часом висловлювався трохи чудно, казав, що таку гру м'язів на обличчі можна порівняти зі жмурами на поверхні озера, коли в глибині його щось небезпечно вирує... Одне слово, князівна Гедвіга усміхнулася; та тільки-но вона розтулила рожеві вуста, щоб заперечити простодушній Юлії, як десь поблизу залунали акорди, на диво гучні, просто шалені, — аж не вірилося, що то може бути звичайна гітара.
Князівна так нічого й не сказала і разом з Юлією вибігла з рибальської хатини.
Тепер мелодії ішли за мелодіями, поєднані найчудернацькішими переходами, найдивовижнішими низками акордів. До музики долучався дзвінкий чоловічий голос, який то наспівував ніжний італійський мотив, то раптом уривав його й починав поважну сумну пісню, то переходив на речитатив, [342] то промовляв під музику лише окремі слова, виразно акцентуючи їх.
Ось він настроїв гітару... Знов узяв кілька акордів... Урвав гру і ще раз настроїв гітару... Голосно, ніби сердито, вимовив кілька слів... Знов полились мелодії... Знов настроює гітару...
Зацікавлені дивним віртуозом, Гедвіга і Юлія підкрадалися все ближче й нарешті побачили чоловіка в чорному вбранні, що сидів спиною до них на уламку скелі над самим озером. Це він так химерно грав, то співаючи, то промовляючи якісь слова.
Тепер саме він перестроїв гітару на якийсь незвичайний лад і, беручи на ній акорди, вигукував:
— Знов не те!.. Немає чистоти... То занизько, то зависоко!
Він відв'язав інструмент від голубої стрічки, на якій носив його через плече, узяв обома руками і, тримаючи перед собою, мовив:
— Скажи мені, вередухо, де ділась твоя милозвучність, у якому куточку твого нутра сховалась чиста гама? Чи, може, ти хочеш повстати проти свого господаря, хочеш сказати, що йому цілком заклало вуха від темперованих ладів і його енгармонізм — просто дитяча забавка? Ти, здається мені, глузуєш з мене, хоч у мене багато краще підстрижена борода, ніж у майстра Стефано Пачіні, detto il Venetiano(1), що вдихнув у тебе хист милозвучності, який і досі лишається для мене незбагненною таємницею. Знай же, голубонько, якщо ти не дозволиш мені взяти в унісон соль-дієз і ля-бемоль, чи соль-дієз і ре-бемоль, чи всі інші звуки, то я нацькую на тебе дев'ять ретельних німецьких майстрів, хай вони уговкають тебе, хай вилають як слід енгармонійними словами. І не кидайся в обійми своєму Стефано Пачіні, не старайся, немов сварлива баба, щоб за тобою було останнє слово. Чи, може, ти така зухвала й пихата, що вважаєш, буцімто всі ті прекрасні звуки, які живуть у тобі, скоряються лише могутнім чарам характерників, які давно пішли з цього світу, а в руках неука...
(1) Прозваний венеціанцем (італ.).