Ми повінчалися в каплиці церкви Сан Філіппо. Мені здавалося, ніби я потрапив до раю. Я порвав усі свої зв'язки, полишив службу, мене більше не бачили в тих колах, де я раніше по-блюзнірському віддавався всілякій розпусті. Але саме ця зміна способу життя й зрадила мене. Танцівниця, яку я кинув, вистежила, де я буваю щовечора, й відкрила моєму братові таємницю мого кохання, гадаючи посіяти в його душі зерно своєї помсти. Брат мій прокрався за мною до Анджели й застав мене в її обіймах. Гектор жартівливо вибачився за свою недоречну появу й почав мені дорікати, що я, мовляв, надто самозакоханий, що я ніколи не обдаровував його щирою, дружньою довірою, проте я добре помітив, як його вразила неземна врода Анджели. Іскра викресалась, і в серці його спалахнуло полум'я несамовитої пристрасті. Він приходив часто, хоча лише в ті години, коли знав, що застане там мене. Мені раптом здалося, ніби Анджела відповіла на його божевільне кохання, і всі фурії ревнощів накинулись на мене, роздираючи мені груди. Я пізнав, що таке пекло з його жахами! Якось, зайшовши до Андже-линих покоїв, я немов почув Гектарів голос у сусідній кімнаті. З помертвілим серцем я став мов укопаний. Зненацька з сусіднього покою вискочив, мов божевільний, Гектор, весь червоний, з дико витріщеними очима. "Більше ти, клятий, не стоятимеш мені поперек дороги!" — вигукнув він, пінячися з люті, вихопив кинджал і вгородив його мені по саме руків'я в груди. Хірург, якого покликали, сказав, що пробито серце. Пресвята діва Марія появила чудо, знов подарувавши мені життя.
Останні слова чернець проказав тихим тремтячим голосом і, здавалося, поринув у похмурі роздуми.
— А що ж, — спитав Крейслер, — а що ж сталося з Анджелою?
— Коли вбивця хотів натішитись плодами свого лиходійства, — відповів чернець глухим, замогильним голосом, — [636]мою кохану схопили смертельні корчі, й вона в його обіймах попрощалася з білим світом. Отрута...
Мовивши це слово, чернець повалився долілиць і захрипів, ніби помираючи. Крейслер смикнув за било дзвона і зірвав на ноги весь монастир. Збіглися ченці й віднесли зомлілого Кипріяна до монастирського шпиталю.
Наступного ранку Крейслер застав абата в незвичайно доброму гуморі.
— Ха-ха! — привітав той Крейслера.— Ха-ха, мій Йоган-несе, ви не хочете повірити, що й у наші часи трапляються чудеса, а вчора в церкві самі сотворили найбільше чудо, яке тільки може бути. Скажіть, що ви зробили з нашим гордовитим святим, що він лежить, немов розкаяний, упосліджений грішник і, по-дитячому боячись смерті, слізно благає нас усіх простити йому те бажання стати вище за нас? Невже ви примусили того, хто досі від вас вимагав сповіді, самого висповідатись перед вами?
Крейслер не бачив жодної причини замовчувати, що відбулося між ним і ченцем Кипріяном. І він розповів усе, почавши від щирої, але суворої проповіді, яку він прочитав бундючному ченцеві, коли той принизив священне мистецтво музики, і закінчивши страшним нападом, що стався з Кипріяном, коли він вимовив слово "отрута". Потім Крейслер сказав, що він, власне, й досі не знає, чому портрет, якого так боїться княжич Гектор, однаково діє і на ченця Кипріяна. Так само йому незрозуміло, яким чином майстер Абрагам виявився вплутаним у ті жахливі події.
— Справді, — мило усміхаючись, мовив абат, — справді, мій любий сину Йоганнесе, наші з вами стосунки тепер зовсім не ті, що були ще кілька годин тому. Стійка душа, тверде переконання, а особливо, мабуть, глибоке, правдиве почуття, сховане в наших грудях, немов дивовижне пророче прозріння, — все це разом здатне досягти більшого, ніж най-гостріший розум і найдосвідченіший, найпроникливіший погляд. Ти довів це, Йоганнесе, вживши зброю, яку вклали в твої руки, не навчивши тебе, як нею користуватися, так спритно і так вчасно, що відразу звалив додолу ворога, якого, може, і найпродуманіший план військових дій не змусив би втекти з поля бою. Сам того не знаючи, ти зробив послугу мені, монастиреві, а може, навіть взагалі церкві, — послугу, корисні наслідки якої годі оцінити. Тепер я можу і хочу бути цілком щирим з тобою, я відвертаюся від тих, хто хотів [637] нашкодити тобі, ввівши мене в оману. Покладися на мене, Йоганнесе! Дозволь мені подбати про те, щоб прекрасне бажання, яке ти плекаєш у своїх грудях, здійснилося. Твоя Цецілія — ти знаєш, яку милу істоту я маю на гадці... Та поки що помовчімо про це! Те, що ти ще хотів би довідатись про жахливу подію в Неаполі, можна розповісти кількома словами. По-перше, наш достойний брат Кипріян у своїй розповіді не захотів згадати про одну обставину: Анджела померла від отрути, яку він, охоплений таємними, пекельними ревнощами, підсипав їй сам. Майстер Абрагам перебував тоді в Неаполі під ім'ям Северіно. Він сподівався знайти сліди своєї втраченої К'яри і справді знайшов їх, бо йому трапилась на шляху та стара циганка на ім'я Магдала Зігрун, про яку ти вже знаєш. Стара звернулась до нього, коли сталося найстрашніше, і, перше ніж залишити Неаполь, доручила йому цей портрет, таємниця якого тобі ще не відома. Натисни сталевий ґудзик на рамці, і портрет Антоніо відскочить, бо він править лише за накривку. Тоді ти не тільки побачиш портрет Анджели, а й до рук тобі потраплять кілька надзвичайно важливих папірців, бо в них ти знайдеш докази подвійного вбивства. Тепер ти бачиш, чому твій талісман виявляє таку могутню дію. Майстер Абрагам, мабуть, ще не раз стикався з братами, але про це він сам зуміє розповісти тобі краще за мене. А тепер, Йоганнесе, ходімо довідаємось, як почуває себе хворий брат Кипріян!
— А як же чудо? — спитав Крейслер, глянувши на те місце над малим вівтарем, де він сам разом з абатом вішав картину, про яку ласкавий читач, мабуть, іще пам'ятає. Та він неабияк здивувався, побачивши там знов "Святу родину" Леонардо да Вінчі. — А як же чудо? — спитав він ще раз.
— Ви маєте на увазі, — відповів абат, дивно глянувши на нього, — ви маєте на увазі ту прекрасну картину, що висіла тут? Я звелів тим часом повісити її в шпиталі. Наш бідолашний брат Кипріян, мабуть, почуватиме себе дужчим, споглядаючи на неї. Може, свята діва Марія ще раз прийде йому на поміч.