Інакше виходить з митцями, а також із поетами й письменниками, що їх інколи якийсь вельможа запрошує у своє коло, щоб, за добрим звичаєм, здобути собі славу мецената. На жаль, до таких митців, як правило, налипає щось від ремесла, тому вони або покірні до підлабузництва, або не-виховані до брутальності.
(Зауваження видавця. Муре, мені прикро, що ти так часто вбираєшся в чуже пір'я. Через це ти, як я небезпідставно побоююсь, багато втратиш в очах ласкавого читача. Чи, бува, всі ці міркування, якими ти так пишаєшся, не йдуть просто з уст капельмейстера Йоганнеса Крейслера і чи можливо, щоб ти взагалі нагромадив стільки життєвої мудрості й так глибоко заглянув у найдивовижнішу таємницю на землі — в душу людського письменника?)
— Чому б, — міркував я далі, — чому б геніальному котові, чи він буде поет, чи письменник, чи митець, не піднятись до пізнання цієї вищої культури у всій її значущості й не перейняти самому краси й чару її зовнішнього вияву? [67.]?
Хіба природа обдарувала перевагами цієї культури тільки собак? Навіть якщо ми, коти, своїм одягом, способом життя, манерами і звичками трохи відрізняємось від того гордовитого роду, то ми також складаємось із плоті й крові, маємо тіло й дух. І, зрештою, той рід так само, як і ми, підтримує своє життя. Собакам теж треба їсти, пити, спати тощо, і їм також болить, коли їх б'ють.
Ну, а що ж далі? Я вирішив засвоїти науку свого родовитого юного приятеля, пуделя Понто, і, ставши на цьому, вернувся назад до кімнати господаря. Кинувши погляд у дзеркало, я переконався, що вже сам твердий намір засвоїти вищу культуру чудово позначився на моєму зовнішньому вигляді. Я роздивлявся на себе з величезним задоволенням. А чи є приємніший стан, ніж бути задоволеним собою? Я замурчав.
Другого дня я не обмежився тим, що посидів перед дверима, а пішов прогулятись вулицею і побачив здалеку барона Алківіада фон Віппа. Позад нього підстрибом біг мій веселий приятель Понто. Кращої нагоди й бути не могло: я прибрав якнайвеличнішої постави і пішов назустріч приятелеві таким незрівнянно граційним кроком, якого не може навчити ніяке мистецтво, оскільки він — коштовний дарунок ласкавої природи. Та леле! Який жах! Тільки-но помітивши мене, барон зупинився, уважно оглянув мене в лорнет і гукнув:
— Allons, Понто! Гуджі, гуджі! Кіт! Кіт!
І Понто, облудний приятель, люто накинувся на мене! Нажаханий, приголомшений його ганебною зрадою, я задубів, не здатний боронитися, і тільки якомога дужче зіщулився, щоб урятуватися від гострих зубів Понто, які він, загарчавши, вищирив на мене. Але Понто кілька разів перестрибнув через мене, не завдавши мені ніякої шкоди, а тоді шепнув мені на вухо:
— Муре, не будь дурний, не бійся! Ти ж бачиш, що я нападаю не насправді, а тільки на догоду господареві! — Понто знов застрибав навколо мене, навіть схопив мене за вухо, але зовсім не боляче.— А тепер, — нарешті прошепотів він, — а тепер гайда, друже Муре! Он у той льох!
Я не чекав, щоб він мені казав це двічі, а чимдуж дременув у віконце. Бо хоч Понто запевняв, що не зробить мені ніякої кривди, я однаково боявся, адже в таких скрутних випадках ніколи не можна знати напевне, чи дружба виявиться досить сильною, щоб перемогти природні нахили. [619]
Коли я шаснув у льох, Понто не перестав розігрувати комедію, яку почав з примхи свого господаря. Він гарчав і гавкав перед віконцем, тикався писком між грати, удавав, наче хтозна-який розлючений, що я втік і він не може мене дістати. А сам тим часом казав мені в льох:
— Тепер ти ще раз можеш пересвідчитись, яку величезну користь дає вища культура. Я показав себе перед господарем чемним і слухняним, але й тебе не зробив своїм ворогом, дорогий Муре. Так завжди поводиться справжній світський пес, якому доля призначила бути знаряддям у руках могутнішого за нього. Коли його нацьковують, він повинен нападати, але так спритно, щоб кусати тільки тоді, коли це вигідно для нього.
Не зволікаючи ані секунди, я признався своєму юному приятелеві Понто, що дуже хотів би засвоїти дещо з його вищої культури, і запитав, чи міг би він трохи навчити мене, а якщо міг би, то в який спосіб. Понто хвилину подумав, а тоді сказав, що найкраще було б, якби переді мною відразу, з самого початку постала яскрава, жива картина вищого світу, в якому він тепер має втіху жити, а цього найкраще вдасться досягти, коли сьогодні ж увечері я піду разом із ним до чарівної Бадіни, яка приймає в себе товариство в години театральних вистав. Бадіна була левреткою і служила у князівської обер-гофмейстрині.
Я причепурився, як тільки міг, ще раз погортав Кнігге і пробіг очима кілька найновіших Пікарових комедій, щоб, коли буде така потреба, похизуватися знанням французької мови, тоді зійшов униз і сів перед дверима. На Понто не довелося довго чекати. Ми дружно пішли вулицею і невдовзі опинилися в яскраво освітленій кімнаті Бадіни, де я застав строкате товариство пуделів, шпіців, мопсів, болонок і левреток. Одні з них сиділи колом, інші купками розташувалися по кутках.
Серце моє застукотіло дужче в цьому чужому, ворожому моїй натурі товаристві. Декотрі пуделі позирали на мене зі зневажливим подивом, немов питали: "Що тут робить простий кіт серед нас, родовитих осіб?" Раз у раз котрийсь із елегантних шпіців вишкірював на мене зуби, і я бачив, як радо він уп'явся б мені в карк, коли б доброзвичайність, гідність і вихованість гостей не забороняли їм зчиняти бійку.
З прикрого становища вирятував мене Понто, відрекомендувавши прекрасній господині, яка з милою поблажливістю [620] запевнила мене, що вона дуже рада бачити в себе такого славетного кота. І аж тепер, коли Бадіна сказала мені кілька слів, дехто з присутніх із суто собачою добродушністю вшанував мене більшою увагою, до мене навіть почали озиватися, згадувати про мою працю в літературі, про мої твори, що часом давали їм неабияку втіху. Це лестило моєму шанолюбству, і я майже не помічав, що мене питали, не слухаючи моїх відповідей, що мій талант хвалили, не маючи про нього ніякого уявлення, і що мої твори звеличували, не розуміючи їх. Природний інстинкт підказав мені, що треба так само й відповідати, як мене питають, тобто не зважати на зміст питання, а відбуватися короткими фразами, такими загальними, щоб вони стосувалися до чого завгодно, щоб у них не було ніякої думки і щоб вони ніколи не заводили розмови, що ковзає по гладенькій поверхні, кудись у глибину. Понто мимохідь переказав мені почуту від одного старого шпіца думку про мене: мовляв, як на кота, я досить потішний і виявляю здібність до справжньої світської розмови. Така звістка втішила б хоч якого похмурого буркуна!