І поступово, дуже і дуже повільно оптичні образи в товщі хмари почали тьмяніти, поступово танути.
Раптом їх знову стало видно виразно.
— Звичайно ж, у них живе було прагнення помститися,— сказав Гактар з неочікуваною різкістю. — Не забувайте, що мене розтерли в пилюку і кинули напівживим, напівкалікою на мільярди років. Відверто кажучи, мені б хотілося розтерти Всесвіт ще в дрібніший пил, аніж той, у який перетворили мене. Повірте, на моєму місці ви відчували б те ж саме.
Він знову помовчав, а пилюка тим часом завихрювалася.
— Та перш за все,— проговорив він потужним, як і досі, голосом,— я намагався виконати свою функцію. Ну, що ж...
— Тобі болить те, що в тебе нічого не вийшло? — спитала Трилліан.
— Чи в мене нічого не вийшло? — прошепотів Гактар. Привид комп'ютера на кушетці психоаналітика знову почав повільно танути.
— Ну, що ж, ну, що ж... — знову зазвучав, стихаючи, голос,— тепер невдачі мене не обходять.
— Ти знаєш, що ми маємо зробити? — спокійно запитала діловитим тоном Трилліан.
— Так,— відповів Гактар,— ви збираєтесь мене розвіяти. Ви збираєтесь знищити мою свідомість. Прошу, будьте як у себе вдома. Після усіх цих мільярдів років лише про забуття я мрію. Якщо я до цього часу не виконав своєї функції, то зараз уже надто пізно. Дякую вам і на добраніч.
Канапа зникла.
Столик з чаєм зник.
Зникли і комп'ютер з кушеткою. Випарувалися стіни. Артур і Трилліан, обережно ступаючи, повернулися по тремтливій стежині світла до "Золотого Серця".
***
— Та-ак,— резюмував Артур,— такі-то справи.
Полум'я високо шугонуло прямо перед його носом і тут же опало. Ще кілька язичків лизнули повітря і воно щезло, лишивши Артурові лиш копич-ку Попелу, де кілька хвилин тому стояв Дерев'яний Стовп Природи і Духовності.
Він вигріб Попіл із дна гамма-мангалу "Золотого Серця", зсипав у кульок
і знову зійшов на капітанський місток.
— Гадаю, що нам слід повернути його на те місце, звідки його викрадено,— сказав він. — Цього вимагає моє сумління.
З цього приводу він уже погиркався зі Слартібартфастом, внаслідок чого старий образився і пішов геть. Він повернувся на свій "Корчмомат", зчинив гучну сварку з кельнером і зник, поринувши у цілком належний йому суб'єктивно уявлений простір.
Суперечка була викликана тим, що пропозиція Артура повернути Попіл на крикетний майданчик "Лордз" у саму мить його викрадення, передбачала подорож у минуле на якийсь день, а може, й довше, а це не що інше, як марні і безвідповідальні дії, здатні порушити механізм часу, чому Рух за Реальний Час намагається покласти край.
— Так,— говорив Артур,— але спробуйте-но втовкмачити це Крикетній Федерації,— і більше й слухати нічого не хотів.
— Я міркую так... — почав він і загнувся. Причина, з якої він хотів повторити свою фразу, крилася в тому, що першого разу всі пустили її повз вуха, причина, з якої він запнувся, крилася в тому, що він дотелепав: слухати його ніхто не буде і на цей раз.
Форд, Зафод та Трилліан прикипіли до оглядового екрана. Гактар розвіювався під дією вібраційного поля, яке "Золоте Серце" нагнітало в його свідомість.
— Що він сказав? — спитав Форд.
— Мені здалося,— збентежено сказала Трилліан,— що він сказав: "Що зроблено, те зроблено... Моя місія завершена..."
— Гадаю, що ми маємо повернути Попіл,— сказав Артур, високо піднявши мішечок. — Так вимагає моя совість.
Розділ 33
Промені сонця спокійно осявали розгардіяш, що творився на стадіоні.
Ще курився дим над випаленою травою, яка стала свідком викрадення Попелу кріккітянськими роботами. Охоплені панічним страхом, люди металися в диму, натикаючись одне на одного, спотикаючись об ноші з пораненими, попадаючи в руки поліцаїв, які арештовували кого тільки могли.
Один поліцай спробував було арештувати Ой-Чувала Лай-Лантуха Без-Гузирного за хуліганство, та сіро-зелений довготелесий зайда прошмигнув на свій корабель і спокійнісінько відлетів у небесну блакить, чим посіяв ще більшу паніку та стовпотворіння.
І в оцю бучу посеред стадіону, вдруге за один і той же день, раптом матеріалізувалися постаті Артура Дента та Форда Префекта, власне, вони телепортонулися з зорельота "Золоте Серце", який припаркувався на земній орбіті.
— Я зможу все роз'яснити,— гучно об'явив Артур. — Попіл у мене! Ось
у цьому кульку.
— Здається, ти не заволодів їхньою увагою,— відзначив Форд.
— Крім того, я допоміг урятувати Всесвіт,— гукав Артур до всіх, хто був готовий його слухати, тобто, власне, ні до кого.
— Така заява мала б зупинити натовп,— поскаржився Артур Форду.
— Та не зупинила,— відгукнувся Форд.
Тоді Артур піймав за рукав поліцая, який пробігав мимо.
— Вибачте. Той Попіл. Він у мене. Хвилю тому ті білі роботи викрали його. Я зібрав його в цей кульок. Розумієте, Попіл був частиною ключа до кокону часової тягучки, ну, а про решту можете здогадатися самі, справа в тому, що він у мене. То куди мені його діти?
Поліцай сказав, куди його діти, але Артур вирішив, що той висловився фігурально.
Тож він поплентався навмання.
— Невже це нікого не цікавить? — вигукнув він. Якийсь чоловік пробігав мимо і штовхнув Артура під лікоть, кульок випав з руки і його вміст розсипався по майданчику. Закусивши губу, Артур завмер над розсипаним Попелом.
Форд окинув його оком.
— То як, щезаємо? — спитав він.
Артур глибоко зітхнув, розглянувся по планеті Земля, не сумніваючись, що на цей раз це вже востаннє.
— Гаразд,— сказав він.
І в цю мить, у прогалині димової завіси, він уздрів дивом уцілілу крикетну хвіртку.
— Зажди хвилинку,— спинив він Форда,— коли я був маленьким...
— Потім розповіси, добре?
— ...я захоплювався крикетом, та тільки виходило в мене кепсько.
— Скажи краще: взагалі не виходило.
— У мене завжди була мрія, доволі безглузда, як на сьогодні, що настане день, коли я вийду на майданчик "Лордза" як нападаючий.
Він оглянув охоплений панікою натовп. Здається, дуже заперечувати ніхто не збирається.
— Гаразд,— стомлено сказав Форд,— потішся вже. Я буду он там,— і додав,— з нудьги помирати. — Відійшовши вбік, він сів на зотлілу траву.
Артур пам'ятав, що в часі їхнього першого візиту на майданчик, тієї пообідньої пори, м'ячик шухнув до його торбини, тож він став у ній нишпорити.