Артур спробував був узяти її за руку, щоб підтримати і підбадьорити, та вона відсторонилася. Тоді він притис до себе свій портплед з бляшанкою грецької оливкової олії, рушником, пожмаканими поштівками з видами Санторіні та іншим лахміттям. Замість дівчини став підтримувати та підбадьорювати сумку.
Ніщо стелилось під ногами, ніщо кружляло навкруг них.
Туманне, запилючене ніщо. Кожна порошинка розпорошеного комп'ютера, який повільно обертався, тьмяно мерехтіла в темноті, коли на неї попадало сонячне світло. Кожна порошинка комп'ютера, кожна пилинка втримувала в собі слабеньку подобу цілого. Розтерши комп'ютер у порошок, Гумо-губі Крицепузики зі Стрітераксу, всього-на-всього скалічили комп'ютер, а не знищили його. Слабке і нетривке поле часточок насилу тримало їх укупі.
...Артур і Трилліан стояли, а точніше ширяли посередині цієї дивної субстанції. Дихати тут було нічим, та в дану хвилю це здавалося несуттєвим. Гактар дотримував свого слова. Їм нічого не загрожувало. Поки що.
— Я нічим не можу пригостити,— тихо промовив Гактар,— окрім оптичних обманів, нічого не можу вам запропонувати. Хоча і з допомогою оптичних обманів можна створити певний затишок, якщо немає нічого іншого.
Його голос стих, а з темряви стало вимальовуватися марево подоби довгої, покритої квітчастим оксамитом канапи.
Артур був нестерпно вражений тим, що то була та сама канапа, яка з'явилася перед ним на просторах доісторичної Землі. Він так розлютувався, що ладен був вилаяти Всесвіт за те, що той збиткується з нього, підстроюючи такі дурні жарти.
Він потамував своє бажання і обережненько присів на краєчок канапи. Трилліан примостилася поруч.
Канапа виявилася справжньою.
Зрештою навіть якщо канапа була і несправжньою, то на собі вона їх тримала, а оскільки від канапи більше нічого й вимагати не можна, то й сумніватися в її реальності не випадає.
Голос, що прилетів на крилах сонячного вітру, прошелестів до них знову.
— Сподіваюся, вам зручно. Вони закивали.
— Я б хотів привітати вас із тим, що ви зробили правильні висновки. Артур поквапився запевнити, що сам він ніяких висновків не робив і вся
заслуга належить одній лише Трилліан. Вона просто покликала його з собою тому, що він цікавиться життям, Всесвітом і всім сущим.
— Це те, чим я цікавлюсь теж,— стиха сказав Гактар.
— Тоді,— сказав Артур,— треба якось нам про це погомоніти. За філіжанкою чаю.
І тут перед ними матеріалізувався низенький дерев'яний столик, на якому стояли срібний заварничок, порцеляновий молочний кухлик, порцелянова цукерниця та дві порцелянові філіжанки з блюдечками.
Артур потягнувся був рукою, та виявилося — то лише оптичний обман. Він відкинувся на спинку дивана, нехай хоч його тіло потішиться ілюзією зручності.
— Що навело тебе на думку знищити Всесвіт? — спитала Трилліан.
Їй було важко говорити в порожнечу, де ні на чому було зупинитися оку. Це не пройшло повз увагу Гактара, і він сміхотнув примарним смішком.
— Коли вже на те пішло,— сказав він,— то давайте створимо для нашої бесіди відповідні умови.
І перед ними матеріалізувалося дещо новеньке. То було тьмяне марево кушетки, подібно до тих, що стоять в кабінетах психоаналітиків. Оббивка з дорогої шкіри аж сяяла, та це був такий же оптичний обман, як і попередні витвори.
Для повного комплекту, навколо них замаячили подоби дерев'яних панелей. А потім на кушетці з'явилося зображення самого Гактара та таке, що, дивлячись на нього, очі аж на лоба лізли.
Кушетка мала нормальні габарити для кушетки психоаналітика — приблизно п'ять-шість футів у довжину.
Комп'ютер мав нормальні габарити для чорного орбітального комп'ютера — приблизно тисячу миль в діаметрі.
А саме від тієї ілюзії, що комп'ютер, як і має бути, лежав на кушетці, і лізли на лоба очі.
— Гаразд,— твердо мовила Трилліан, зводячись на ноги. Вона відчувала, що її надмір улещують влаштуватися позручніше і змиритися з купою ілюзій.
— Дуже добре,— сказала вона,— а ти можеш і зробити щось справжнє? Маю на увазі матеріальні речі?
І знову відповідь почулася лише після паузи, ніби розпиленому в пилинки розуму Гактара треба було зібрати думки з мільйонів і мільйонів миль, на які вони були розкидані.
— А,— зітхнув він,— ви маєте на увазі зореліт.
Здавалося, що думки Гактара котяться повз них і крізь них, як хвилі крізь ефір.
— Так,— зізнався він,— я можу. Та це дається ціною велетенських затрат зусиль та часу. Розумієте, все, на що я здатний у моєму розпиленому стані, так це підбадьорювати та пропонувати. Підохочувати та підказувати. Та пропонувати...
Здавалося, подоба Гактара на кушетці захиталася і заколивалася, ніби йому важко було підтримувати наочний образ. Він зібрався з силами.
— Я можу підохочувати і підказувати,— продовжив він,— підохочую крихітні уламки космічного сміття — якийсь випадковий маленький метеорит, жменька молекул звідси, жменька атомів водню звідти — до зближення. Я підохочую їх сходитися докупи. Я можу намовити їх зліпитися в якусь певну форму. Та скільки ж мільярдів років мені на це треба!
— То це ти зробив модель космічного корабля, який буцімто розбився? — знов спитала Трилліан.
— Та... я,— промимрив Гактар,— я зробив, деякі об'єкти. Я можу їх переміщати. Я створив зореліт. Здавалося, що то було найслушнішим.
Тут щось змусило Артура підхопити з канапи свою сумку і міцно притиснути її до себе.
Імла часточок стародавнього роздробленого розуму завертілася навколо них, ніби в ньому зароїлися погані сни.
— Я, бачте, покаявся,— скорботно пробурмотів він. — Я покаявся в тому, що вчинив диверсію проти власного винаходу, створеного для Гумогубих Крицепузиків. Я не був уповноважений приймати такі рішення. Мене створили для виконання певної функції, а я не втримався. Я власним розумом закреслив своє існування.
Гактар зітхнув, а Трилліан з Артуром мовчки чекали на продовження його розповіді.
— Ви мали рацію,— сказав він невдовзі. — Я сформував свідомість жителів планети Кріккіт так, щоб вони знавісніли подібно до Гумогубих Крицепузиків і щоб вони попросили мене винайти бомбу, яку я не спромігся створити з першої спроби. Я огорнув собою планету і став доводити кріккітян до потрібного мені рівня оскаженілості. Під впливом подій, які я спромігся підлаштувати, та впливу, який я міг справити на них, вони виробили нахил до маніакальної ненависті. Я змусив їх жити в небі. На поверхні планети мій вплив був надто слабким. — Звичайно ж, коли їх заплели в кокон часової тягучки і впливати на них я вже не міг, вони збилися з плигу і стали некеровані. — Ну, що ж, ну, що ж,— додав він,— я намагався лише виконати свою функцію.