Вони тихенько висковзнули з-під віття дерева і по темній стежині пагорба рушили слідом за бадьорим гуртом. їхній природний інстинкт підказував іти за об'єктом свого спостереження тихо і крадькома, та оскільки вони йшли лише по "фанері" інформаційної ілюзії, то хоч би вони і розмалювалися найбарвистішими фарбами і загуділи в сурми, ніхто б їх тут не побачив і не почув.
Артур зауважив, що двійко з гурту затягли якусь іншу пісню. її ритмічна мелодія линула до них на хвилях теплого вечірнього марева. То була ніжна романтична балада, така б дала змогу Маккартні купити графства Кент із Сассексом, а ще реальні шанси стати власником графства Гемпшир.
— Ти звичайно знаєш,— мовив Слартібартфаст до Форда,— що зараз має статися?
— Я? — вирячив очі Форд. — Ні.
— А хіба в школі ти не вивчав стародавньої історії Галактики?
— Моя кіберкабінка була позаду Зафодової,— сказав Форд,— це дуже відволікало. Проте, це не завадило мені довідатися про деякі разючі речі.
У цей мент Артур зауважив цікаву деталь у тексті пісні, що її співали кріккітяни. Всередині восьмого такту, який би твердо забезпечив Маккартні володіння містом Вінчестер і дав би йому можливість, кинувши зором поверх Тестової долини, вибирати гарненькі ділянки Нового лісу , там був ужитий дивний вираз. Пісняр змальовував побачення з дівчиною не "під місячним сяйвом", не "під зорями", а просто "над травою", Артур був вражений таким прозаїзмом. Потім він знову звів очі до на диво порожнього неба і гостро відчув важливість тієї деталі, хоча і не міг збагнути, в чому вона полягає. Погляд на небо навіяв йому почуття всесвітньої самотності, і він сказав про це своїм супутникам.
— Ні, — трохи прискоривши кроки, сказав Слартібартфаст, — люди Кріккіту ніколи не міркували про себе: "У Всесвіті ми одні". Розумієш, вони оточені величезною хмарою пилу, для них існує лише одне їхнє сонце та їхня планета, і перебувають вони на самісінькому краєчку Галактики, на її східній околиці. Тож через ту хмару пилу вони споконвіку не цікавляться небом, бо там ні на чому зупинити погляд. Уночі воно зовсім чорне. Вдень світить сонце, та на нього довго не подивишся, тож вони й не пробують. Одне слово, неба вони не помічають. Виходить так, ніби над ними нависла сліпа пляма, розтягнута від виднокругу до виднокругу на 180 градусів.
— Розумієте, чому вони ніколи не думали "у Всесвіті ми одні"? Тому, що до сьогоднішнього вечора вони навіть гадки не мали про Всесвіт. До сьогоднішнього вечора.
Помовчавши хвилину, він додав:
— Тільки уявіть, ні разу не подумати: "Ми одні як перст",— просто тому, що їм і на думку не спадало, буцімто може існувати якийсь інший спосіб буття.
За хвилину він додав:
— Боюся, що це трішки полоскоче нам нерви.
Він ще не закінчив говорити, коли з високого сліпого неба до їхнього слуху донісся слабкий ревучий виск. Вони стривожено підвели очі, та якусь хвилю чи дві нічого не було видко.
Потім Артур зауважив, що гурт людей попереду них теж почув виск, та, очевидно, ніхто з них не знав, що то за вереск і звідки він. Вони оціпеніло оглядалися кругом себе, наліво, направо, вперед, назад, навіть на землю. їм навіть на думку не спадало поглянути вгору.
Глибину потрясіння та жаху, які вони пережили, коли через кілька секунд зі свистом та виском із неба шугонули палаючі уламки зорельота і врізались у землю десь за півмилі від того місця, де вони стояли, словами передати не змога, це все треба було побачити на власні очі.
***
Дехто говорить з побожним захопленням про "Золоте серце", а дехто з таким самим захопленням говорить про зореліт "Корчмомат".
Та не злічити тих, хто захоплюється історією легендарного велетенського зорельота "Титанік", величного розкішного лайнера, який зійшов зі стапелів великого кораблебудівного астероїдного комплексу Артріфактовола, кількасот років тому, і вони мають на те вагомі підстави.
Він був сенсаційно прекрасним, приголомшуюче величезним і до того ж — найкомфортабельніше опорядженим кораблем в історії Галактики, точніше в тому, що лишилося від історії (подробиці дивіться на сторінці 110 в розділі про Рух За Реальний Час), та він мав нещастя бути збудованим на зорі започаткування фізики невірогідності, задовго до того, як ця важка і окаянна галузь знань була повністю, якщо взагалі, осягнута.
У своїй наївності конструктори та інженери вирішили вмонтувати в нього експериментальний генератор поля невірогідності, що згідно з їхніми підрахунками мало забезпечити нескінченну невірогідність будь-яких негараздів на борту корабля.
Вони не усвідомлювали того, що через квазіобернену і циркулярну природу розрахунків невірогідності все, що нескінченно невірогідне, в дійсності трапляється майже відразу.
А який гарний був зореліт "Титанік", коли, ніби арктуранський мегапечерний срібний кит, він гойдався в ажурних лазерних тенетах будівельного риштування, виглядав блискучою хмариною, сплетеною з промінчиків світла на оксамитовому тлі відкритої міжзоряної темені; та коли він зійшов зі стапелів, то він і своєї першої радіограми — сигналу "SOS" — передати не встиг, як раптом безпричинно перестав існувати.
Проте, та сама подія, що бачила жахливий крах однієї науки, яка щойно зародилася, стала свідком апофеозу іншої. Остаточно доведено, що кількість людей, які спостерігали за показом запуску "Титаніка" по телеканалах системи "Три-Брех", перевищила все фактичне населення тогочасного Всесвіту, і цей факт був визнаний, як найвище досягнення статистики телебачення.
Ще однією суперсенсацією, яка опинилася в центрі уваги масової інформації, став спалах зверхнової суперзірки, в яку декількома годинами пізніше перетворилася зірка Исллодінз. У системі Исллодінз зосереджені — даруйте, були зосереджені — найбільші страхові компанії Галактики.
Та коли про ці зорельоти, а також про інші кораблі-леґенди, наприклад про лінкори галактичної армади "Хоробрий", "Відважний" та "Шалений", говорять з благоговінням, гордістю, ентузіазмом, любов'ю, захватом, жалем, ревністю, обуренням — по суті, спонукувані майже усіма людськими почуттями, проте найбільшого подиву вартий "Кріккіт-1", перший космічний корабель, збудований кріккітянами.