— Золота поперечка — то частина ключа,— продовжував він,— якого ми шукаємо, щоб визволити наших Повелителів із Кріккіту.
Зафод кивнув знову. Він ще раз помахав пістолетом.
— Ключ був роздроблений у часі і космосі. Золота поперечка вмонтована в пристрій, що приводить у рух твій корабель. Вона знову має стати частиною ключа. Наші Повелителі вийдуть на волю. Перебудову Всесвіту буде відновлено.
Зафод кивнув поновні.
— Що, ви кажете, буде відновлено? — поцікавився він.
Видалося, що по зовсім невиразному обличчю робота промайнув трохи болісний вираз. Очевидно, що розмова викликала перевантаження його нервових блоків.
— Знищення,— сказав він. — Ми шукаємо Ключ,— повторив він. — У нас уже є Дерев'яний стовп, Крицевий стовп та Плексигласовий стовп. За мить ми заволодіємо Золотою поперечкою...
— Ні, не заволодієте.
— Заволодіємо,— просто сказав робот.
— А дзуськи. Без неї мій корабель не зможе рухатися.
— За мить,— терпляче повторив робот,— ми заволодіємо Золотою поперечкою...
— А зась,— сказав Зафод.
— А затим ми маємо поспішати,— сказав зо всією серйозністю робот,— на вечірку.
— Отак,— сказав здивовано Зафод. — А мені можна з вами?
— Ні,— відказав робот,— ми маємо намір застрелити вас.
— Та хіба? — сказав Зафод, помахуючи пістолетом.
— Так,— сказав робот, і вони в нього стрельнули.
Зафода охопив такий подив, що він остовпів, і роботи вимушені були дати ще один залп, перш ніж він упав.
Розділ 10
— Тссс,— сказав Слартібартфаст,— слухайте і спостерігайте.
На стародавній Кріккіт уже опустилася ніч. Небо було темне і порожнє. Тільки й світла було, що з ближнього міста, з якого ласкавий вітерець доносив звуки свята. Вони стояли під кроною дерева, яке п'янило їх своїми хмільними пахощами. Артур сів навпочіпки і відчув під долонями інформаційну ілюзію грунту та трави. Він провів по них пальцями. Ґрунт видавався твердим і ситим, трава — цупкою. Важко було уникнути того враження, що у всіх відношеннях це було справді чарівне місце.
Та все ж небо було надмір порожнім, і Артурові здавалося, що воно кидало певний холод на ідилічний в цілому краєвид, хоча зараз його і не було видно. І все ж, міркував Артур, це справа звички.
Він відчув, як хтось торкнувся його плеча, і підняв очі. Слартібартфаст мовчки показував йому на щось таке, що було з іншого боку пагорба. Він поглянув і зміг роздивитися лише вервечку крихітних вогників, що, гойдаючись та пританцьовуючи, повільно посувалися в їхньому напрямку.
У міру того як вони підходили ближче, стало чутно і якісь звуки, і невдовзі стало ясно, що тьмяні вогники та нерозбірливий галас належали невеличкому гурту людей, які через пагорб чимчикували додому, до містечка.
Вони пройшли зовсім близько від спостерігачів під деревом, розмахуючи ліхтарями, від чого м'які химерні тіні танцювали поміж стеблами трави та стовбурами дерев. Вони вдоволено балакали і врешті заспівали пісню про те, який чудовий-пречудовий світ, які вони щасливі, як гарно вони попрацювали на фермі і як приємно йти додому, де на них чекають їхні дружини та діти. Потім ішов ритмічний приспів про те, як особливо гарно пахнуть квіти о цій порі року, і про те, як прикро, що здохла собака, так і не діждавшись, доки заквітнуть її улюблені квіти. Артурова уява майже змалювала Пола Маккартні, який сидить вечірком, задравши ноги на парапет каміна, намугикуючи оцю пісеньку Лінді і гадаючи, що б його купити на гонорар за неї — може, графство Ессекс.
— Повелителі Кріккіту,— промимрив Слартібартфаст замогильним тоном.
Оскільки ці слова пролунали саме тоді, коли Артур думав про Ессекс, на мить усе змішалося в його голові. Потім логіка ситуації допомогла йому зібратися з думками і повернула його до реальності їхнього стану, проте, все одно не второпав, що має на увазі.
— Хто? — перепитав він.
— Повелителі Кріккіту,— знову сказав Слартібартфаст, і якщо перед цим
його шепіт був замогильним, то на цей раз він прозвучав ніби з царства Аїда, та ще й належав бідоласі, хворому на бронхіт.
Артур удивлявся в гурт фермерів, намагаючись стулити докупи ті крихти інформації, що на даний момент була в його розпорядженні.
Люди з гурту явно були позаземцями, хоча б тому, що вони здавалися трохи зависокими, худорлявими, незугарними і такими блідими, що мало не білими, а взагалі здавалися доволі привабливими, можливо, трохи дивакуватими; бачте, не обов'язково горіти бажанням вирушити з такими людьми в далеку екскурсію на автобусі, але якщо вони відрізнялися від звичайних добропорядних людей, то тільки тим, що були надто симпатичні, а не не дуже симпатичні... То навіщо ж було Слартібартфасту шипіти, мов ковальський міх, що більш згодилося б для радіореклами одного з тих мерзенних фільмів про лісорубів з циркулярною пилкою, які беруть додому халтуру?
Отож ця історія з Кріккітом не така проста, як здається. Він так і не до —петрав, який же існував зв'язок між тою грою, що на Землі називається крикет, та тим...
На цьому Слартібартфаст перервав перебіг його думок, ніби відчувши, що роїться в його мозку.
— Гра, яка відома тобі, як крикет,— заговорив він, а його голос, здавалося, ще блукав підземними переходами,— є одним з тих дивних породжень родової пам'яті, дякуючи якій багато концепцій і образів продовжують жити в свідомості і після того, як істинне значення втратилося в імлі часів. З усіх існуючих у Галактиці цивілізацій та племен тільки англійці могли в якійсь мірі оживити пам'ять тих страхітливих воєн, які колись терзали Всесвіт, і, даруйте, перетворити її в те, що загалом розглядається як нудна і безцільна гра.
— Мене самого вона захоплює неабияк,— додав він,— та, в очах більшості людей, ваша вина полягає в непоправно-гротескно-поганому смаку. Взяти хоча б той епізод, коли маленький червоний м'ячик уціляє в хвіртку,— це дуже непристойно. Просто нахабство якесь.
— Гм,— насупившись, гмикнув Артур, показуючи, що його казанок може залюбки переварити і таку інформацію. — Гм.
— А оці поселяни,— сказав Слартібартфаст голосом, який лунав наче із склепу, показуючи на гурт кріккітян, які саме проходили повз них,— якраз і заварили цю кашу, і вона закипить цієї ночі. Гайда, ходімо за ними і побачимо все на власні очі.