Знову треба було вести справу через велику княгиню Марію. Треба було покищо жити в Нижньому – не було іншої ради. Звільнення від військової служби прийшло вже з Оренбурґу. Грошей Шевченкові не бракувало, – увесь час приходили вони від різних осіб: Залеський прислав 150 карб. за продані Шевченкові 4 образи, Куліш за цілу серію малюнків, куплених В. Тарновським і Гр. Ґалаґаном, аж 250 карб. Лазаревський писав, що має 36 карб. Шевченкових грошей і ще 175 карб., присланих для нього від поета Олексія Жемчужникова, що особисто не знав іще Шевченка, але, як і його брат Лев, був великим його почитувачем. Заробляв Шевченко гроші й за портрети.
Але гроші його "не трималися". Маючи безплатну квартиру й майже нічого не витрачаючи на щоденне життя, він, отримуючи ці, як на ті часи, великі суми, витрачав їх, сам не знаючи добре, як і куди. 125 карб., отриманих як задаток за груповий портрет трьох знайомих, у нього вкрали. Був у цих справах справжньою дитиною, як завжди, як усе життя. М. Лазаревський, знаючи його вдачу, притримував гроші у себе й добре робив. Графиня мала для поета 500 карб., виручених із спеціально влаштованої на його користь аматорської вистави, але Шевченко просив її гроші ті затримати аж до того часу, коли сам приїде до Петербургу.
Товариство, в якому обертався, було сорокате, але й цікаве. Пізнав музиколога й театромана Улибишева, віртуоза-фортепіаніста Татарінова, бував у письменника В. Даля, що служив тоді в Нижньому, заприязнився з молодим істориком В. Варенцовим, з артистами місцевої театральної трупи, зустрічався й тішив себе розмовами з декабристом Анненковим і т. інше. І серед місцевої купецької та промислової буржуазії, і серед інтеліґентних військових, і серед титулованих аристократів, як кн. В. Ґоліцин, як дружина нижегородського генерал-губернатора Муравйова, з роду кн. М. Шаховська, – скрізь був прийнятий з увагою і пошаною.
Інтелігентні земляки і не земляки, що проїздили через Нижній із столиць, робили йому візити, привозили всякі новини. Нижегородці, що їздили в Петербург, верталися з листами до нього від приятелів, з літературними презентами. Діяльно листувався з ним П. Куліш, вітав його сердечним листом, вернувшись із-за кордону, М. Костомаров, писав М. Максимович. Усі чекали його нових творів. Куліш писав 22 грудня: "Слава твоя писательська тепер в зеніті… Послі 1847 року ждут од тебе земляки речей великих". Радив наново скомпонувати загубленого "Гуса". Брався редагувати його нову поезію: "Нехай не виходить між люди розхристана й простоволоса, циганкою; нехай явиться мирові гарною дівчиною, отецькою дочкою, щоб знати було по дочці й батька".
Може трохи й різали вухо великого поета ці повні зарозумілості слова приятеля, що присвоїв тепер собі у зносинах із ним формулу "ми з тобою", але як можна було на нього гніватися, коли він прислав свою прекрасну "Граматку", перший український буквар для шкіл, коли він видав чудові оповідання молодої талановитої письменниці Марії Маркович! Як можна було гніватися, коли він у присланих до Нижнього нових книжках – у післямові до своєї "Чорної ради" й у передмові до Шевченкової "Наймички" з захопленням так гарно й переконливо писав про Кобзаря, як про геніального поета! Добре знав Кулішеву вдачу і тепер, в апогеї свого життєвого відродження, мав би на нього гніватися?
Максимович, прочитавши у Щепкина "Ченця", "Вечір" і "Криницю", писав про свої глибокі враження від цих "віршів красномовних і кріпкодумних", називав Тараса "Бояном віщим", просив про нові твори для своїх часописів. Костомаров ділився думками про потребу видавати українські популярні книжки для народу, Куліш намовляв розпочати видавання дешевих образків теж для народу. Відкривалися широкі перспективи, повні принади; нові плани друзів вабили, захоплювали, тішили. В атмосфері, що її навівали до Нижнього листи його українських друзів-кореспондентів, поетові хотілося знову прислухатися до співів душі, що з них уже повстало стільки дорогих землякам речей, знову творити. Уже на початку грудня, збудувавши новий "надхмарний замок" – створивши собі поему-"мрію" про приїзд до Нижнього на Різдво Щепкина, Куліша й М. Лазаревського і діставши від Щепкина згоду на цей приїзд, почав писати поему "Неофіти". Писав її й присвятив Щепкинові. Писав у пролозі до поеми, що
…Росії
Тоді й на світі не було,
фактично ж увесь, напоєний жовчю пережитих недавно страждань, уявляючи собі римського кесаря-мучителя, бачив очима Миколу І. Знову з давньою силою – силою біблійного пафосу часів революційного "Посланія і мертвим і живим…", "Кавказу" або "Холодного Яру" звучали його палкі молитви до "Матері Святого Сина на землі":
… пошли,
Подай душі убогій силу,
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило,
І на Украйні пронеслось,
І на Україні святилось
Те слово – Божеє кадило,
Кадило істини!
Коли кликав свою душу-музу:
Перенесись во время оно,
Душе моя, і стоном-дзвоном,
І трубним гласом возгрими
Із мурів темної тюрми!
переживав те саме, що й дванадцять літ тому, коли перед Різдвом 1845 р. в зеніті творчої нестями писав під Миргородом та Переяславом свої посланія-заповіти, свої революційні оди: в духовому образі його нічого не змінилось.
Чекав приїзду Щепкіна. На Свят-Вечір "великий друг" поета, "волхв"-віщун, "возлюбленик муз і ґрацій" з’явився в Нижньому. Для сімдесятлітнього старця це був справжній подвиг. Радість Шевченка була безмежна. "Празникам празник і торжество єсть торжеств!" – записував у щоденнику. Наступили щасливі дні для ентузіаста-поета: "Шість днів, шість днів повного, радісно-врочистого життя!" Довго не міг прийти до себе по виїзді друга – "після чародійного, чарівного видіння". Щепкин виступав у Нижньому в кількох п’єсах, між іншим у "Ревізорі" Гоголя, але найбільшою втіхою для Шевченка було те, що йому пощастило організувати виставу "Москаля чарівника", у якому Щепкин грав роль Чупруна. По виїзді Щепкина, щасливий, гордий своїм "великим другом", поспішав поділитися своєю радістю і з гр. Настасією Толстою, і з М. Максимовичем, і з М. Лазаревським, і з П. Кулішем.
Приїзд Щепкина мав для Шевченка й ще один зовсім несподіваний наслідок. Партнеркою славетного артиста в "Москалі чарівнику" в ролі Тетяни виступила молоденька 15-літня акторка Катя Піунова. Щепкинові дуже подобалася гра молодої артистки, він її дуже хвалив, а публіка "ревла з захоплення". Катя справді була не абиякий сценічний талант. В українському одязі, повна життя й молодих сил, вона цілком полонила уяву поета, власне як Тетяна. Він уже звав її Тетясею, старався зустрічатися з нею найчастіше, ввів її в доми своїх заможних і впливових знайомих і створив у своїй уяві нову "поему", новий "надхмарний замок" – щасливе подружнє життя з цією молоденькою, але далеко не наївною особою.