Другого дня поета зустріла нова приємна несподіванка: його вітала "незнайома землячка й поклонниця" пані Марія Солонина, з доручення якої й "саратовської братії" з’явився до нього на пароплав якийсь пан Чекмарьов.
Сходив Шевченко з пароплава й у Самарі, хотів побувати й у Симбірську, щоб оглянути Ставассерів пам’ятник Карамзінові, що його студентом бачив іще в глині, але перешкодила погода.
На "Пожарському" відбувалися часто веселі бенкети то з приводу чиїхсь іменин, то з приводу якихось роковин. Шевченко завжди в таких випадках був гостем мільйонерів, але поза господарями мав іще веселе товариство капітана Кішкіна, в каюті якого їхав. Відбувалися на пароплаві й літературні ранки, на яких декламували заборонені цензурою, іноді революційні поезії. Поет тішився ними, переписував їх до свого щоденника.
13-14 вересня відвідував Казань. Довідувався про засланих до Казані братчиків Посяду й Андрузького, але про них ніхто вже не пам’ятав. Оглянув пам’ятники місцевої архітектури. Уже й раніше зрисовував, де можна було, краєвиди й види міст, повз які плив пароплав. Зробив і в Казані два шкіци. Робив портрети з своїх супутників. Знову відбувалися літературні вечори й урочисті обіди. 20 вересня Шевченко прибув до Нижнього Новгорода. Подорож тяглася мало не місяць, але, як бачимо, не була нудна, У Нижньому його зустріла прикра несподіванка: за кілька годин по приїзді до міста він довідався, що його шукає поліція, а на другий день уже знав, що йому треба їхати до Оренбурґу.
В Нижньому Новгороді
Іще перед приїздом Шевченка до Нижнього прийшов до тутешньої поліції лист коменданта Ускова про те, щоб вона наказала Шевченкові повернутися до Оренбурґу. Усков писав, що в висланому до штабу корпусу військовим міністерством папері було сказано, що амністованому Шевченкові заборонено жити в Москві й у Петербурзі і що він має жити в Оренбурзі "аж до часу остаточного звільнення на батьківщину". Довідався про це Усков 23 серпня – по від’їзді Шевченка – і тепер спішив виправити свою помилку, що загрожувала йому чималими службовими неприємностями [Командир батальйону не переказав змісту амністійного акту в своему листі до капітана Косарева, коли вперше писав до Новопетровського; коли ж Шевченко не прибув до Уральську разом з іншими амністованими товаришами, то тоді вже з Уральську написали Косареву, чому Шевченка не можна було пускати до Петербургу].
Формально він не мав ніяких підстав зміняти наказ командира батальйону про висилку Шевченка до Уральську, але піддався просьбам поета й звільнив його від 1000 верст зайвої дороги. Щоправда, Усков спочатку й не хотів пускати Шевченка до Астрахані, бо, як казав, не знав змісту отриманого в Оренбурзі наказу міністерства,– він підозрював, очевидно, що тут ідеться не лише про полагодження формальностей, але Шевченко мав лист із 12 травня від Михайла Лазаревського, де той писав, що поетові можна собі вибрати "характер занять і місце перебування". Це не формальне, але авторитетне свідоцтво й переконало, мабуть, Ускова.
Становище Шевченка було дуже прикре. "Я хоч і бита голова, але така несподіванка мене збентежила", – записав він у щоденнику, і справді, було чим збентежитися. Усі "надхмарні замки" його рухнули.
"От тобі й Москва! От тобі й Петербурґ, і театр, і Академія, і Ермітаж, і солодкі дружні обійми земляків – друзів моїх Лазаревського та Гулака-Артемовського! Прокляття вам, корпусні та інші командири, мої мучителі безкарні! Гидко, не по-людському мерзенно гидко!!" –
викрикував Шевченко, але зовсім не ті командири були його мучителями, – були ними старі поетові "приятелі", жандарми з III Відділу, що навіть поетових друзів-заступників ошукали й не сказали їм всієї правди про його майбутню долю. Щастям для нього було, що він приїхав до Нижнього в товаристві Сапожникових, через яких відразу зав’язав знайомства із впливовими в Нижньому людьми. Ці люди, передусім М. О. Брилкін, знайомий Сапожникових, головний керівник компанії пароплавства "Меркурій", та українець із Конотопщини архітектор П. Овсянников, і зайнялися долею поета.
Вони порадили Шевченкові "прикинутися хворим". Порада була добра, але могла б і не дати наслідків, якби не зв’язки цих людей із місцевою адміністрацією. Завдяки ним нижегородський поліцмейстер і його помічник інсценізували все, що було треба. Поліційний лікар визнав Шевченка "за хворого на якусь затяжну хворобу", а поліцмейстер "потвердив правдивість цієї вигаданої хвороби".
Пішли відповідні повідомлення до Оренбургу й до Новопетровського форту. Уже те, що ця інсценізована комедія відбулася аж десятого дня по приїзді Шевченка, доводило, що він опинився під доброю опікою впливових і приязних йому людей. У Нижньому було йому навіть весело, сам хвалився про це в листах до друзів, – був непоганий театр, можна було послухати музики, було що й у місті, багатому на пам’ятки старовини, оглядати та зрисовувати. Нижній, як один із жвавих торговельних російських центрів, був містом, до якого приходила і звідки розходилася всяка нелегальна література.
Шевченко мав змогу читати тут і "Колокол" Герцена, і його брошуру проти кріпацтва "Крещеная собственность", і "Полярную Звезду" й інші лондонські видання. Міг також перечитувати цілі комплекти літературних журналів. Мешкав у земляка Овсянникова. Зблизився з родиною гостинних Брилкінів. Знайомства його з кожним днем зростали, переважно в ліберальних колах нижегородського громадянства. Нижегородську старовину поет вивчав докладно і нею цікавився. Малював багато портретів – і за гроші, і безплатно. Нудитися не було коли. Розважали його й численні нові знайомства, а згодом зайняла й літературна праця: він почав від 22 жовтня переглядати й наново поправляти свого "Матроса".
Від початку жовтня вживав заходів для вияснення свого невиразного становища. Толстих уже безпосередньо не турбував, а вів цю справу через Лазаревського, але графиня Настасія сама відізвалася до поета сердечним листом, писала, як у неї наболіла душа від часу, коли довідалася, що йому не дозволено жити в Петербурзі. Численні петербурзькі друзі Шевченка відразу почали клопотатися про те, щоб йому прислали з Оренбурґу звільнення від служби, не вимагаючи його приїзду туди, а потім – і про дозвіл йому жити в столиці. 11 листопада Шевченко дістав від графині листа, яким вона радила йому написати в останній справі просьбу до віце-президента Академії, її чоловіка. 14 листопада Шевченко написав до графа.