Щиро додавав, що боїться, щоб не спіткала його доля талановитого різьбаря Тімофеєва, що спився, коли зломилася його мистецька кар’єра.
Хоч, діставши листа графині, він і заспокоївся, але все таки якийсь голос йому нашіптував, що й ще раз може його спіткати невдача. Найбільше він боявся "упередження" Перовського, – боявся, що той не дасть пропозиції про те, щоб його амністували. Листуючись з оренбурзькими приятелями, увесь час підкреслював, що треба це упередження Перовського перебороти. Старався використати всіх, кого можна було, щоб цього досягти.
Тим часом його знайомі засланці – поляки вже в червні-липні почали покидати Оренбург і інші місця заслання: більшість із них була амністована. Прощався з поетом і його сердечний друг Броніслав Залеський. Він одночасно подав йому й радісну звістку, що, прощаючись із Перовським у нього на віллі під Оренбургом, бачився й розмовляв із графинею Олександрою Толстою, фрейліною президента Академії вел. кн. Марії Миколаївни. Графиня Олександра розпитувала Залєського про Шевченка й оповіла, що, виконуючи доручення своїх петербурзьких знайомих, просила графа Перовського за Шевченка. Перовський пообіцяв тепер зробити, що треба, і графиня казала, що під час коронації "гірка доля" Шевченка, мабуть, зміниться. Писав це Залеський 3 липня. Писав Шевченкові також і амністований Сераковський перед виїздом до Петербурґу: "Твоя справа – перша, батьку!"
Коронація, царя наближалася. За тиждень перед нею М. Лазаревський, посилаючи Шевченкові трохи грошей, писав, що й крім графа Ф. П. Толстого "є добрі люди", які теж просили, кого треба, за Шевченка й "дістали обіцянку, яка скоро може вже й здійсниться".
Не тільки гр. Федір Толстой, якого дуже шанувала й любила вел. кн. Марія, але й її фрейліна гр. Олександра (з іншої лінії гр. Толстих), і улюбленець молодих царя й цариці поет гр. Олексій Толстой, що глибоко цінив поетичний талант Шевченка, старався зробити для нашого поета все, що могли. Все було зроблено, щоб Шевченко дістав амністію. Але коли вел. кн. Марія Миколаївна звернулася до царя з просьбою за Шевченка, цар на амністування поета не згодився і сам викреслив потім його ім’я з реєстру, до якого його вписали на пропозицію гр. Перовського. Як оповідали, цар при цьому сказав: "Його я не можу простити, він образив мою матір" [Цей переказ зберігся в родині гр. Толстих].
Про цю невдачу друзі не повідомляли Шевченка, і він ждав коронаційної амністії. Надійшов уже й листопад, а нічого не було чути. Він уже тратив надію. Взагалі друге півріччя 1856 року було для нього найтяжчим, і він називав його "шестимісячними тортурами". Але добре ще було, що він не знав про те, як склалося в Петербурзі. Графиня Настасія Толстая виїздила літом із Петербургу, а коли восени повернулася, то, довідавшись про царську відмову, знову енергійно взялася за справу, впливаючи на свого чоловіка. Становище було майже безнадійне. Вел. княгиня Марія сказала графові Толстому, що "не сміє" більше просити царя за Шевченка. Але шляхетних заступників нашого поета це не спинило. Вони таки переконали вел. княгиню Марію, і коли блиснула нова надія на те, що цар простить Шевченка, гр. Настасія написала Шевченкові:
"Все, що можна було зробити, зроблено. Сподіваюся незабаром подати Вам вістку, а може й особисто з Вами побачитися, а до того часу нехай душа Ваша не мучиться безнадійністю".
Треба було зачекати, поки стара цариця-мати виїде за кордон, про що, очевидно, ніхто не насмілювався писати Шевченкові. Написаний 8 жовтня лист графині дійшов до Новопетровського аж 26 грудня. Як усі листи до Шевченка, так і цей був адресований просто на ім’я Ускова. Розпечатавши листа, Усков вирішив передати його Шевченкові лише 1 січня "як подарунок на Новий Рік".
Розгніваний цим "вандалізмом" – тим, що в нього, як казав, "крадуть із мученицького життя найсвітліші, найдорогоцінніші дні", Шевченко по кількох днях написав справжній "акафист" на честь своєї чарівної кореспондентки:
"Друже мій благородний, особисто незнаний! Сестро моя, Богу мила і ніколи невиданая. Чим воздам, чим заплачу Тобі за радість, за щастя, яким Ти очарувала, захопила мою бідну, зажурену душу? Сльози, сльози безмірної вдячності приношу в Твоє високе, благородне серце! Радуйся, сестро моя сердечна! Радуйся, як я тепер радуюсь, друже мій душевний. Радуйся, Ти з безодні одчаю вивела мою малу, мою бідну душу! Ти помолилася Тому, Хто окрім добра не робив нічого, Ти помолилася Йому молитвою ангелів безплотних".
Писав графині, що кілька день блукав круг форту з її листом, і не з одним її листом, а з нею "самою", оповідаючи їй своє "і темне минуле, і світле майбутнє". Писав про свої плани-мрії, – як оселиться в Петербурзі і, навчившись гравірування, поїде на свою любу Україну, щоб там на хуторі одного з друзів відтворювати "славні твори укоханого мистецтва". Екзальтована відповідь його графині була натхенною імпровізацією колишнього поета-студента, – зробився знову тим, ким був, коли 13 літ тому писав Кухаренкові: "Отамане, якби ти знав, що тут робиться! Тут робиться таке, що цур йому й казать! Козацтво ожило!" Ожив тепер сам: "Як золото з огню, як немовля з купелі, виходжу я тепер із темрявого чистилища"… Своє дорогою ціною куплене нове щастя називав "істинним, правдивим щастям", він, що ще недавно, як казав, був "нещасливіший, ніж Данте, якому не забороняли писати своє Пекло і про свою Беатріче".
Стан радісного піднесення не покидав його довго. Коли за місяць відповідав Залеському на його радісний лист із дому, описував "надхмарні замки" своїх мрій, – писав, про вимріяну "подорож" до друга – до його Рачкевичів, далі разом із ним до "дорогого серцю споминами" Вільна, нарешті, про спільне "студентське пустельницьке життя" – про спільну працю в Академії. Подавав і варіанти цієї вимріяної поеми. Сам казав про свої мрії: "…Які прекрасні, які світлі замки! Без стрільниць і амбразур, без золота й мармуру – мої розкішні, прекрасні замки!"
Творчість останнього періоду заслання
Попередній, повний неспокою й тривожних дожидань, 1856 рік провів він теж у праці. Написав повість "Художник". Писав її на тлі автобіографічних даних – на тлі образів і фактів із свого студентського петербурзького життя. Кінцевим мотивом її була драма митця, що зв’язав своє життя із жінкою-міщанкою, чужою його мистецьким і взагалі ідейним зацікавленням. Річ зрозуміла, що мотив зламаної мистецької кар’єри взагалі в тодішніх психологічних умовах його життя настирливо підсувався його уяві.