"Ця найпрекрасніша жінка для мене – справжня благодать Божа. Це одна єдина істота, якою я захоплююся аж до поезії. Отже я більш або менш щасливий, можна сказати, що я цілком щасливий".
Він давно вже, мало не щодня, обідав у Ускових, звик до товариства пані Аґати, і може єдиною його розвагою, поза працею, були часті прогулянки з Аґатою за фортом.
"Що за чудова, дивна істота непорочна жінка! Це – блискуча перлина в вінці творіння. Якби не це одне-єдине, моєму серцю рідне, не знав би я, що з собою робити. Я покохав її високою, чистою любов’ю, – всім серцем і всією вдячною моєю душею. Не припускай, друже мій, і тіні чого-небудь порочного в непорочній любові моїй" –
писав це Залеському щиро, писав правду. Була це платонічна любов романтика, якого задовольняв ласкавий погляд милої й симпатичної жінки, зворушували і її усмішка, й вираз смутку в її очах, тішив до нестями кожний вираз приязні й уваги. Перебування в товаристві пані Аґати було найкращим ліком на всі болі й рани, що їх було в серці поетовому аж надто багато.
"Чи віриш, – писав тоді ж тому самому Залеському, – мені іноді здається, що я й кості свої отут покладу; іноді просто одур мене бере і сердечний біль такий пекучий, отруйний, що ніде собі місця не знаходжу, – і що далі, то більше ота моя препогана хворість росте. Та й те сказати: бачити раз-у-раз перед собою тупі та ще й п’яні голови, – не диво, коли й чоловік більш, ніж я, зрівноважений, здуріє! І я справді трачу надію коли-небудь кінець моїх жорстоких іспитів побачити".
Не дивно, що серед таких настроїв він що далі, то більше ідеалізував ту, що однією своєю присутністю давала його душі огрійливе тепло й будила в ньому почуття щирого захоплення – почуття, що було органічною потребою його поетичної душі. Почуттю цьому немало він завдячував, мабуть, і те, що міг тоді так багато й так продуктивно працювати.
Примітки
колишнього міністра внутрішніх справ – Фактична помилка П.Зайцева. Міністром внутрішніх справ був не В.О.Перовський, про котрого тут ідеться, а його старший брат Лев.
Клопоти про звільнення
1855 рік був роком великих подій. Ілюзія потуги Росії, потуги, опертої лише на військовій силі та на тиранії Миколиної влади, розвіялася. Смерть Миколи І стала для реакційної верхівки грізним мементо, для всього іншого населення Росії – радісним фіналом-акордом ганебної воєнної поразки, що її пережила імперія. Тільки тепер для Шевченка з’явилася надія на те, що його доля зміниться на краще.
Давно вже, мабуть, не переживав він такого стану нервового піднесення, який почався для нього від часу, коли разом із звісткою про смерть Миколи І прийшов і маніфест нового царя. Всі чекали всяких пільг і "милостей" з приводу "восшествія на престол" Олександра II. Умер Микола 19 лютого 1855 року, і саме тоді Шевченка могли легко зробити підстаршиною, бо він мав "право вислуги", але ми знаємо, що недавно перед тим майор Львов не дав Шевченкові потрібної атестації. Треба було зробити все, щоб і Перовський вислав відповідну пропозицію ("представление"), і щоб у Петербурзі підготувати відповідний ґрунт. Уже 12 квітня 1855 року Шевченко пише листи віце-президентові Академії Мистецтв гр. Федорові Толстому і своєму колишньому опікунові, секретареві Ради Академії проф. В. І. Григоровичу.
Він просить обох їх передусім про заступництво перед військовим губернатором гр. Перовським. Гр. Толстого просить "як великого митця і як представника Академії Мистецтв", просити за нього сестру царя, велику княгиню Марію Миколаївну, президента Академії. Робить це з надзвичайним тактом, дуже дипломатично, і одночасно з повною щирістю. Лист його до Григоровича – це справжній крик замученої душі:
"Вісім літ я перестраждав мовчки… думав, що терпінням усе переможу… Сили фізичні мене зрадили, ревматизм мене швидко руйнує. Та що ж значить хвороба тіла проти хвороби душі, проти тієї страшної хворості, що безнадією зветься. Жахливий це стан!"
Листи ці приносять деякі наслідки. Уже десь у травні він дістає від товариша митця-маляра Осипова лист, у якому той, з доручення гр. Ф. Толстого, повідомляє Шевченка, що граф співчуває його нещастю і зробить для нього все, що може, і що "початок уже зроблений".
Але минуло ще аж 10 місяців, поки Шевченко дістав звістку з Петербургу, що принесла йому першу надію. 15 квітня 1856 року дістав він листа від гр. Настасії Толстої. Писала вона анонімно, але так, що він не міг не догадатися, хто його кореспондентка. Графиня просила Шевченка
"прийняти в душу відрадну гостю-надію" на милосердя Боже й царське. "Віруйте ж у ліпше майбутнє! – кінчала вона свій лист, – Вам каже це жінка, що розуміє все прекрасне, мати родини, жінка митця вельми любленого й шанованого".
Це був дорогий документ, що втішив його в саму пору. З поштою, що надійшла з Оренбурґу Уралом перед Великодніми Святами, Шевченко сподівався, що в реєстрах, складених на підставі торішнього царського маніфеста, знайде й своє ім’я. Страсний тиждень провів він, "повний тривоги, в найтяжчому дожиданні", щоб перед самим Великоднем довідатися, що його "не викреслено з реєстру мучеників". "О, не доведи Господи нікому так зустрінути цей радісний урочистий день, як я його зустрів!" – оповідав про це графині, вже втішений нею: на другий день Свят дістав цитований уже її лист. Поспішав їй подякувати за "щиреє, великодушнеє посланіє":
"Нагороди Господи Вас і близьких Ваших безконечними радощами й нескаламученим щастям і спокоєм. Я ожив, я воскрес, і останні дні Свят проводжу, немов у рідній сім’ї…"
"Мені заборонено писати вірші, знаю за що й терплю кару, не ремствуючи. Але за що мені заборонено малювати? Свідчуся серцезнавцем Богом, – не знаю! Та й судді мої стільки ж знають, а кара це страшна! Усе життя моє було присвячене божественному мистецтву, і що ж? Не кажу вже про муку матеріальну, про злидні, що остуджують серце. А яка мука моральна! О, не доведи Господи нікому на світі зазнати її! Хоч і з великим трудом, а проте відмовився я від найпотрібнішого… Та як відмовитися від думки, почуття, від невгасимої цієї любови до прекрасного мистецтва. О, врятуйте мене, або ще один рік, і я загинув!"