Кінець січня, лютий і березень Шевченко провів на Чернігівщині. По Кулішевому весіллі ще гостював деякий час у щасливих молодих, потім перебував в околицях Борзни, то у В. Забіли, то у нових своїх знайомих – у Миколи Даниловича Білозерського, українського історика-аматора, в його Миколаївці, або у Сребдольських у Сороці. Малював там портрети. Усіх він чарував тоді мистецьким виконуванням українських пісень. В. Білозерський згадував потім, як їх Шевченко співав: "ходить, бувало, по залі, заложивши руки назад, схиливши свою думну голову, шия шарфом пов’язана, вираз обличчя сумний, голос тихий, тонкий". І стара Білозерська, і навіть старий суворий Сребдольський не могли без сліз слухати Тарасових співів.
1 лютого в листі, писаному з Борзни до Костомарова, Шевченко просив довідатися, як стоїть справа з призначенням його до університету на посаду вчителя малювання. Просив відповідь надіслати до Борзни на ім’я Забіли. У листі, між іншим, кинув фразу: "О братстві не пишу, бо нічого й писать: як зійдемось, то поплачемо". Писав, що буде в Чернігові. У кінці лютого Костомаров листом, висланим до Чернігова, сповістив Шевченка, що його вже затверджено на посаді в університеті, й закликав швидше повертатися до Києва.
Тим часом Шевченко, пробувши недовго в Чернігові, виїхав до Лизогубів, до Седнева, може ще й у лютому. В кожному разі лист Костомарова не застав його в Чернігові, а попав до його рук уже пізніше, бо якби так не сталося, то Шевченко повернувся б із Чернігова до Києва ще в березні. Великодні Свята того року випали дуже рано – 23 березня, і вже від 16 березня почалися шкільні вакації. Якщо подана Костомаровим вістка дійшла до нього вже в середині березня, то не було чого до Києва поспішати, – волів, як і торік, провести Великодні Свята в Седневі і так і зробив.
У Седневі Шевченко багато малював і писав. За чотири версти від Седнева, в селі Бігачі, мешкав поміщик грузин кн. Кейкуатов, одружений з дочкою Платона Лукашевича Лисаветою, що її Шевченко пізнав іще в 1843 році у Репніних. Діставши замовлення на портрет княгині, Шевченко їздив до Бігача на сеанси. Іноді разом із ним їздив і А. Лизогуб. Бувало, що Шевченко залишався там і ночувати. У таких випадках він проводив вечір у товаристві службовців князівської економії, захоплюючи всіх своїми цікавими оповіданнями, особливо гумористичними. "Привітний і говіркий з людьми простими, Шевченко не любив довго бути з панами й уникав князівських світлиць, хоч його й часто туди запрошували".
У Седневі багато писав і малював. Вранці, коли була погода, гуляв по селу. Вечорами відбувалися інтимні концерти, і Шевченко часто співав.
У Седневі він пробув аж до 4 квітня. 7 березня він написав тут свою нову поему "Осика" (у пізнішій редакції того самого року "Відьма"), а 8 березня – передмову до нової задуманої збірки своїх поезій, до "Другого Кобзаря", Можна припускати, що до цієї збірки мали б увійти балади "Лілея" й "Русалка", поема "Осика" та, мабуть, іще поезії, не заведені до "Чигиринського Кобзаря", а надруковані в 1841-43 рр. в різних альманахах і виданий окремо "Гамалія". Із альбома "Три літа" небагато міг вибрати з огляду на цензуру, але напевне взяв би "Наймичку" й може "Сліпого" ("Невольника"). Міг також спробувати протягти через цензуру свої переспіви "Давидових псалмів".
Бажання Шевченка випустити в світ нову збірку поезій можна поставити у зв’язок із його розмовами з Кулішем, що їх вони провадили в Мотронівці після весілля. Куліш, як пригадуємо, ще літом попереднього року висунув план перевидання виправлених за його критичними "рецептами" "Кобзаря", "Гайдамаків" та "Гамалії". Видати їх хотів він "за кордоном" і то з вступною статтею й коментарями німецькою мовою, "щоб славилося українське ім’я в усіх мовах", як писав тоді. Але це була річ неможлива: літературні права на ці твори (крім "Гамалії") належали книгареві Лисенкову. Під час гостювання Шевченка на Борзенщині Куліш докладно ознайомився з новою творчістю свого "боярина", і тоді міг повстати проект видання нової збірки його творів, для якої теж уже не бракувало матеріалу.
Передмова до другого "Кобзаря" – надзвичайно цінний документ, що показує, як живо Шевченко цікавився українським літературним процесом і які глибокі погляди на нього сам уже виробив і хотів іншим прищепити. Це був літературний маніфест до "братії української возлюбленої", до українських письменників. Сконстатувавши брак української літературної продукції в той час, коли всі інші слов’янські літератури розвивалися ("а в нас – ані телень, неначе всім заціпило"), поет гостро виступив проти пережитків котляревщини, проти ототожнювання вульгарного з національним; говорив про конечність справжнього глибокого вивчення українського народного життя й з гіркою іронією стверджував, що досі воно обмежувалось "Енеїдою" Котляревського та спостереженнями, які письменники-інтеліґенти роблять по шинках.
Висував вимогу, щоб українська література відбивала справжнє життя народу і його справжній світогляд. Це була жива розмова з читачем, а не сухі тези. Натякнув і на прірву, що існує між народом і тими, що його нібито вивчають і описують (безправність кріпацтва): "У хату прийти до його [до селянина] або до себе покликать по-братерській не можна. Не можна, бо він злякається, та може ще й те, що він пізнає дурня в жупані". "Щоб знати людей, то треба пожить з ними, а щоб їх описувать, то треба самому стать чоловіком". Іншими словами, говорив про те саме, про що й у "Посланії", де закликав освічених обійняти найменшого брата.
Коротко й просто розправився з противниками самостійної української літератури – "провінціального" нібито сепаратизму, які покликалися на те, що Гоголь пише по-російському, а Вальтер Скотт – по-англійському. Підкреслював, що обидва ці письменники дістали освіту не в рідних національних школах, і висунув інший приклад – шотландського поета Бернса, який писав рідною мовою і є "поет народній і великий". Шевченко кинув кілька дуже цікавих і дотепних завваг та оцінок. "Енеїду" Котляревського назвав "сміховинкою на московський шталт", а про Квітку сказав, що він "добре приглядався на народ, та не прислухався до язика", Гулака-Артемовського збештав за те, що перестав писати, бо "в пани постригся". Нарешті закінчив свою розмову з читачем сатиричним випадом проти перевертнів двох типів: зросійщених урядовців, безідейних і морально безвартісних Кирпів-Гнучкошиєнків, і "мужів мудрих, учених", що теж проміняли Україну на Росію: "добру рідну матір на п’яницю непотребную". Почав і перевів усю передмову в тоні цензурному, а в кінці зірвався: не в його "стилі" був цензурний стиль!