Як на Тебе глянем,
Мов не тії станем:
Ясними очами
Дивлюся, і серцю
Віриться в судьбину:
І нам дасться доля,
Колись слава, воля
Навіда Вкраїну.
З захопленням читали й переписували вони Шевченкові твори з циклу "Три літа", так само, зрештою, як і їхні дотеперішні керівники Гулак і Костомаров: те, що давав їм і чим був для них Шевченко, було чудом. Для них, що виховалися в ідеях євангельського християнізму, що всі свої помисли скерували на найбільш приниженого ближнього – на селянина-кріпака, на безправну, у злиднях і темноті покинуту масу, для них, що всією душею кохали свою Україну, Шевченко був реальним символом уже воскреслого народу. Цей недавній кріпак пророкував їм, що
Встане Україна,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти;
"новим людоїдам" – москалям і їхнім підспівувачам – "неситим" українським перевертням – "стяжателям" грозився кривавою революцією; з очей отемнілих земляків здіймав московську "полуду", проклинаючи сполуку України з Москвою й безжалісно розвінчуючи гетьмана Богдана.
П. Куліш, що на Різдвяних Святах 1846 року приїхав до Києва, був здивований усім тим, що побачив у Києві, а нові твори Шевченкової музи зробили на нього велике враження. Національне піднесення, що в його атмосфері жили тоді київські братчики, було, очевидно, справді надзвичайне, коли Куліш, згадуючи про тодішні київські враження, міг сказати: "Молоді наші мрії, здавалось мені, знайшли своє оправдання: царство вищого розуму, царство спасенних задумів мов би вже наступало… Справді, наші молоді мрії знайшли в Шевченкові благословенне оправдання, знайшли заруку своєї будущини". Куліш казав, що застав "своїх любих киян дуже щасливими, а найщасливішим був між ними Шевченко. Він бо тоді і сам у собі чув, і всі як одне серце чули, що подає яко поет надії ґрандіозні. Тоді вже його муза запротестувала з усією енерґією своєю проти ледарства сильних мира сього". Товариство поета – за словами Куліша – було "мов небесне обітування". "Коли говорено коли-небудь по правді, що серце ожило, що очі загорілися, що над чолом чоловіка засвітився полум’яний язик, то се було тоді в Києві". "Високі ноти національної кобзи Шевченкової" були "пророчим плачем і пророчим взиванням кобзаря кобзарів українських".
"Сам Шевченко зробився не тим, яким я його покинув, їдучи з України. Се вже був не кобзар, а національний пророк. Восторженому щастям, наукою і поезією, мені здавалось, мов би перед нами сталося те, чого дізнав на собі ветхозавітний посол Господень… Київська інтелігенція, лучче сказати, плодюща її частина, обгортала українського барда глибоким почитанням".
Кияни, за словами Куліша, "взирали на Шевченка як на якийсь світильник небесний, і се був погляд праведний… Шевченко з’явився між нас, яко видиме оправдання нашого натхнення звиш". "Для мене ж, – казав він, – сяєво його духа було чимось надприродним…" Згадував Куліш і те, як Шевченко всіх їх навчив ненавидіти москалів, яких не називав інакше, як кацапами.
На перший день Різдва зібралися "колядувать" у М. Гулака Шевченко, Костомаров, Оп. Маркович й інші. Серед гостей був і поміщик М. Савич, що недавно повернувся з Парижу. Розмова йшла про федеративне об’єднання слов’ян, поділ Росії на частини, про готування народу до повстання, про можливість повторення в Росії революції, подібної до французької. Розмови затяглися до 3-ої години вночі. 26 грудня приїхав до Києва Куліш. З приводу його приїзду відбулися великі збори у Костомарова. Куліша зустріли з особливою пошаною. Хотіли навіть зробити його головою організації. Може найповажнішою з конкретних справ, обміркованих на зборах, що відбулися раз іще й у Куліша, була видавнича справа. Збиралися видавати українською мовою народній часопис. Поза тим велися гарячі дискусії на ідеологічні теми. Речниками українського націоналізму на зборах у Костомарова виступали Куліш і Шевченко. Куліш боронив ідеї української національної виключності. Шевченко його підтримував, "висловлювався не зовсім цензурно про існуючі порядки". Він декламував свої поезії, між іншим "Посланіє". Для ентузіаста-поета Різдво того року було справжнім святом. І революційний настрій, і націоналізм зросли серед київської молоді в значній мірі завдяки його музі.
1 січня Куліш виїхав з Києва до Борзенщини, запросивши Шевченка на своє весілля: Куліш мав оженитися з сестрою Білозерського панною Олександрою. 9 січня й Шевченко вкупі з Гулаком виїхали з Києва. Гулак їхав до Петербургу, Шевченко покищо – в гостину до знайомих і приятелів: під Борзною жив його приятель В. Забіла, недалеко було й до Качанівки, де, крім старого Григорія Тарновського, пізнав і в його домі і в околиці багато людей.
Весілля Куліша відбулося в хуторі Мотронівці 24 січня. З’їхався мало не весь рід молодої. Приїхав з Полтави і Василь Білозерський. Костомарова Куліш ще раніше запрошував теж приїхати, "якщо він хоче поглянути на те, що представляє представників [sic!] українського народу". Костомаров не приїхав, але Шевченка зустріла несподівана честь: наречені запросили його на боярина. Весілля Куліша відбулося дуже урочисто. В особливо доброму настрої був Шевченко. Тішила його вся атмосфера в домі Білозерських, подобалося йому й те, що молода добре говорить по-українському. Сам молодий, його боярин Шевченко і Василь Білозерський творили справді яскраву групу представників нового українського покоління. Старший від них Віктор Забіла, що був і геніальним просто оповідачем, і добрим співаком, щасливо доповнював цю яскраву групу. То під акомпанемент фортепіано, то під бандуру неслися звуки найкращих українських пісень. Шевченко багато пісень співав соло, між іншим свою улюблену "Зіроньку", співав так, що всіх просто загіпнотизував, і був увесь оточений найвищою пошаною і самих господарів, і їхніх гостей.
Олександра Кулішева захопилася Шевченком. Вона готова була все своє придане (3 000 карб.) віддати, щоб за ці гроші Шевченко міг виїхати за кордон для дальшої мистецької науки. Куліш, ховаючи від Шевченка джерело, з якого можуть прийти гроші, і просячи поета не допитуватися, потрапив Шевченка переконати в тому, що він мусить згодитися, і той "зрадів простодушно, як дитина". Проте це була музика хоч і близької, але все таки будучини, і Шевченко покищо не кидав думки про посаду учителя малювання в університеті, що було справою цілком реальною і на яку не треба було чекати. Із звичайним для нього ентузіазмом він уже й із цим скромним початком своєї фахової кар’єри зв’язував мрії про повстання в Києві Української Академії Мистецтв.