Засмучений покинув Шевченко рідне село й повернувся на Миргородщину до Лукіяновича. О. А. Лукіянович був маґнатом, жив розкішно, часто робив бучні прийняття-бенкети і був завзятим мисливим. Мабуть, через Лукіяновича Шевченко познайомився і з другим миргородським дідичем Павлом Шершевицьким, що жив у Миргороді [Батько його капітан Микола Шершевицький був декабристом]. Цей Шершевицький був "дуже простою" людиною, і Шевченко часто в нього гостював: від Маріїнського-Шимкова Лукіяновичів до Миргорода дуже близько. Шевченко змалював портрети всіх членів родини Лукіяновича й прожив у Мар’їнському може й до середини листопада. Живши там, любив проводити час із панськими слугами-кріпаками і де з ким із них заприязнився. Не знати, чи з Миргородщини, чи повертаючись туди з Київщини, заїздив він іще до хорольського повіту – до поміщика Аркадія Родзянка, "масного віршомаза", Пушкінового товариша й приятеля. У Веселому Подолі у Родзянків познайомився Шевченко з чехом-композитором Вячеславом Єдлічкою, що аранжував для фортепіана українські пісні. Заприязнився теж і з родиною Дрекслерів, що жили в сусідніх Заїченцях. Дрекслер був німець-лікар. І він і його дружина дуже подобалися Шевченкові й дали поетові багато матеріалу для початої 10 років пізніше повісти "Музыкант", де в особах лікаря Антона Карловича і його дружини можна пізнати цих симпатичних Шевченкових приятелів.
________________________________________
Революційні поезії
Дім Родзянків покинув поет несподівано, – це була просто втеча: він побачив, як старший слуга побив молодшого і зараз же, навіть не забравши своїх рукописів, зник із дому, де б’ють людей. Був це мимовільний і типовий для Шевченка відрух [Кілька місяців пізніше так само покинув він дім якогось дідича в Лубнах, побачивши, як той ударам збудив кріпака-слугу].
Утікаючи від Родзянків, він по дорозі сильно застудився, як сам оповідав; захворівши, не виходив із хати, читаючи Біблію та пишучи поезії. Все таки, не зважаючи на хворобу, переїздив із Миргорода до Мар’їнського й назад. Переживав він пору надзвичайного творчого напруження, бо за дуже короткий період – якихось два тижні – не уникаючи й товариства і не перестаючи читати, створив тут такі великі речі, як поеми "Єретик", "Сліпий" [У пізнішій редакції – "Невольник"] і містерію "Великий льох".
Можливо, що до Родзянків завело його бажання познайомитися з уже згаданим Єдлічкою, що був особисто знайомий із Шафариком і Ганкою, знав історію Чехії й був для Шевченка єдиною особою, що могла дати йому чи якісь поради, чи зробити критичні завваги з приводу "Єретика" ("Івана Гуса"), написаного під враженням нової, що лише тоді вийшла з друку, праці про Гуса учня Бодянського, молодого московського ученого С. Палаузова. Ця праця була єдиним джерелом, на підставі якого Шевченко створив свою геніальну поему. Написав він її відразу, "одним духом", про що свідчать дрібні фактичні помилки, яких він не зробив би, коли б перечитав іще раз своє єдине джерело. Зрештою він творив свого Гуса. Захоплений ним як борцем за правду, місцями Шевченко забував про справжній зміст Гусової боротьби і, вживаючись в його уявлені переживання, із священика, що молився на вогнищі за своїх ворогів, робив месника-революціонера. Вкладена поетом в уста Гуса молитва:
…Благослови
На месть і на муки,
Благослови мої, Боже,
Нетвердії руки! –
була його власною молитвою, молитвою українського революціонера, що, пишучи про давні події на далекому Заході, очами бачив сучасну українську дійсність:
Розбійники людоїди
Правду побороли,
Осміяли Твою славу
І силу, і волю!
Земля плаче у кайданах,
Як за дітьми мати:
Нема кому розкувати,
Одностайне стати!
І через це й останнім могутнім акордом – "кодою" цієї революційної музики, був мотив про грізного кривавого вояка-лицаря Жижку, що з Таборова махнув булавою: це Шевченко грозив нею своїм українським "ченцям і баронам", що "розвернулись у будинках і гадки не мають, – бенкетують…".
У кінці жовтня – на початку листопада їздив із Миргорода до Закревських і, зустрівшись у Пирятині з Чужбинським, поїхав до нього до Ісковець. Довідався перед тим про смерть убитого літом в бою на Кавказі гр. Я. де Бальмена і, гостюючи в Чужбинського, розпитував його про Кавказ, звідки той недавно повернувся.
У листопаді, як обіцяв, поїхав знову до Козачковського у Переяслав. У славному Миргороді не було ні аптеки, ні лікаря, і може це було теж причиною поетового переїзду до Переяслава, бо він усе тяжко хворів. Козачковський лікував його. Творчий настрій його не покидав і тут. Писав тепер усе великі речі. У Переяславі протягом кількох днів народилася "Наймичка", також посланіє Шафарикові й повна прометейської революційності ода "Кавказ", у якій під враженням смерти друга, що йому "не за Україну, а за її ката довелось пролить кров добру, не чорну", вилив Шевченко всю свою ненависть до Росії, а гнобленим нею народам кинув клич: "Борітеся – поберете!" Козачковський був свідком того, що Шевченко писав ці речі з надзвичайною легкістю – наче жартома: не тільки слухав при цьому розмови присутніх, а й сам брав у них участь.
У грудні переїхав до близьких од Переяслава В’юнищ – хутора, що належав симпатичним йому поміщикам Самойловим [Самойлов теж був декабристом]. Мабуть іще в вересні, коли бував в Андрушах та на хуторі Козачковського, пізнав і цих його сусідів-хуторян. У В’юнищах 14 грудня написав він своє геніальне "Дружнєє посланіє і мертвим, і живим, і ненарожденим землякам", а слідом за ним – "Холодний Яр", переспіви десятьох Давидових псалмів та поезії "Маленькій Мар’яні", "Минають дні…" і "Три літа". Ще 22 грудня був тут, але Різдво зустрів у Переяславі, вже тяжко хворий: 25 грудня написав там свій "Заповіт". Безперечно, генезою цього твору було передчуття ще тяжчої хвороби, а може й її початки: Шевченко невдовзі заслаб на тиф. На жаль, дані про цей важливий і критичний період життя поетового дуже скупі, і ми не знаємо, як саме й де перебув він цю тяжчу хворобу. Відомо тільки, що з цих околиць виїхав до Яготина.
Ще 22 грудня зробив він трагічний підсумок усього пережитого за останні три літа – цикл своїх поезій з 1843-1845 рр. він назвав "Три літа" і в поетичному післяслові до них, під тією самою назвою, писав про ці "злії літа":