Весною й літом Шевченко побував на Пирятинщині, Миргородщині, Прилуччині, Роменщині, Хорольщині, Лубенщині й у Полтавському повіті. Серед краєвидів, "чи то красотою, чи то історією прикметних", що він там тоді зрисував, бачимо і Густинь, і Решетилівку, і гоголівську Василівку, і полтавський домочок Івана Петровича Котляревського, і Здвиженський полтавський монастир. Як захопило Шевченка вивчення Гетьманщини, це видно з того, що він тоді оглянув величезну кількість місцевостей, і коли б зібрати докупи назви всіх полтавських сіл і урочищ, що в них він тоді побував, ми мали б довжелезні реєстри. Вивчав він тоді батьківщину з якоюсь ненаситною жадобою.
Побувавши в Густині, де його обурила варварська "реставрація", що її робив москаль-архимандрит Паїсій, нищачи всі сліди української старовини в цьому справді повному скарбів українського мистецтва монастирі-некрополі, Шевченко 29 червня поїхав до Ґалаґанів, що їх маєтки були на межі Прилуччини й Чернігівщини. Враження від цієї подорожі він прекрасно передав у повісті "Музика". Грицька Галагана він уже знав. Це був дуже ліберальний пан, що за молодих літ перейнявся був українством, дядько ж його Петро, власник Дігтярів, був маґнатом реакційного типу. Відвідини Іржавця, що був теж власністю Ґалаґанів, дали поетові матеріал для пізніше написаної поеми "Іржавець". 20 липня Шевченко опинився на ярмарку в Ромні, де, як сам пізніше згадував у щоденнику, пробув три дні в гостинному наметі веселого гуляки пана Льва Свічки. Мав там змогу насолоджуватися чудовою грою славетного українського актора Карпа Соленика, якого бачив у ролі Чупруна в "Москалі-чарівнику". Побувати на ярмарку в Ромні – це значило побачити мало не все полтавське панство, що з’їздилося туди з своїх хутірських затишків. Міг тут досхочу приглядатися до всіх українських Собакевичів, Манілових і Ноздрьових.
Побував того ж літа в Лубнах і під Лубнами у Мгарському монастирі. Пізніші згадки поета про цю чудову пам’ятку української архітектури свідчать про те, що він дуже нею зацікавився. Їздячи по Полтавщині, оглядав також усякі руїни, рештки старих фортифікацій та веж, історичні могили, занотовуючи й перекази про всі ці пам’ятки старовини.
Середину серпня провів у свого знайомого лікаря А. О. Козачковського в Переяславі. Козачковський познайомився з Шевченком іще на початку 1842 року в Петербурзі, повернувшись із подорожі навколо світу. Покинувши тоді посаду лікаря російської флоти, він від 1844 року був міським лікарем у Переяславі. Був він людиною високих моральних прикмет, українським патріотом і дуже цікавився народною поезією. Вивчаючи в Переяславі українську старовину, Шевченко зблизився з Козачковським. Обидва приятелі чекали приїзду проф. О. Бодянського, з яким Шевченко ще весною умовився з’їхатися у Козачковського в середині серпня, але Бодянський не приїхав, чим дуже засмутив своїх друзів.
Одним із найяскравіших вражень поета з тодішнього перебування на Переяславщині був день, проведений ним на хуторі Козачковського – Гірському, звідки товариство ходило на берег Дніпра. Шевченко любувався і краєвидом Переяслава, і видом Трахтемирова та Монастирища на правому гористому березі Дніпра, і видом із задніпрянських гір на Лівобережжя. Ця чудесна "панорама" дала потім поетові матеріал для повного туги за Україною "Сну", написаного вже на засланні ("Гори мої високії…").
19 серпня Козачковський зробив у себе прийняття, на якому було багато гостей, особливо молоді. Шевченко був у веселому, піднесеному настрої, декламував свої поезії, зачарував усіх цікавими розмовами й здивував своєю широкою освітою. Прогостював Шевченко в Переяславі 9 день. Виїжджаючи, казав Козачковському, що буде восени в Харкові, а вертаючись звідти в кінці осени або на початку зими до Києва, де збирався зимувати, заїде ще раз до свого переяславського приятеля. Тим часом до Харкова ні тепер, ні восени не поїхав, а в кінці вересня опинився в Кирилівці.
Ймовірно, перед тим, як відвідати рідне село, побував на Київщині в селі Потоках у Тарновських. Серед українського панства тих часів мало було таких освічених патріотичних родин, якою була родина Тарновських, і мало було на Україні таких людей, щоб уміли нашого великого поета так глибоко оцінити й полюбити, як потоцькі Тарновські. Василь Тарновський не тільки сам уважно стежив за українською літературою й розвитком українознавства, але й сина свого Василька, тоді ще маленького хлопчика, виховував у національному дусі, прищеплюючи йому любов і пошану до української культури. Сестра Василя, панна Надія, була цікавим типом української жінки, у якому глибока моральна культура поєднувалася мало не з повною святістю. Простота й щирість панували в їхньому тоді скромному домі, де на всьому позначався вплив його лагідної й доброї господині – пані Марії, для якої Шевченко так само, як і для її чоловіка й братової, відразу зробився найдорожчою особою.
У домі Тарновських почався справжній культ нашого поета ще за його життя. Захоплений вивченням української старовини, Шевченко в домі Тарновських зустрівся з повним розумінням і своєї творчості, і своїх тодішніх історичних зацікавлень [Свою приватну колекцію предметів української старовини молодий Василь Тарновський передав у власність української нації як організатор першого українського історичного музею імені Шевченка, в якому найціннішою частиною була велика збірка рукописів і образів Шевченка]. З братом Василя Яковом, співвласником Потоків, поет теж заприязнився.
26 вересня був Шевченко в своєму рідному селі на храмі. Шевченко багато розмовляв із своїми односельцями, мав зворушливі зустрічі з колишніми шкільними товаришами, яких сам старався розшукати. Цей приїзд його до Кирилівки був зв’язаний, як виявилося, з бажанням одружитися. Ще під час перебування в рідному селі в 1843 році звернула на себе увагу поета і подобалася йому молоденька дочка о. Григорія Кошиця – Федося. Почуття симпатії до гарненької попівни під час цього нового приїзду в Шевченка, очевидно, ще поглибилося, і він до неї посватався. Батьки не схотіли віддати дочки за свого колишнього наймитчука, хоча поет їй подобався. Бідна попівна так тяжко переживала це своє нещастя, що пізніше збожеволіла.