– Ну, я пішла! – сказала дівчина і пішла й справді, звабно похитуючи клубами.
Тоді я не стримався й вибухнув. Бо й справді, навіщо мені ці ідіотські пристрасті, коли той, задля кого це робиться, байдужий і спокійний, як пісок. Я назвав Владека паршивим бабником, хоч то могла бути й справді його однокурсниця, як він мені пояснив; я почав іронізувати і розхвалювати його суперника, хоч те знову‑таки мене не прикрашало. Але сьогодні в мене такий уже нещасливий день. Я не без задоволення оповів оцьому вихолощеному кнурцю про бійку, яку той мас відбути зі своїм суперником, – треба ж його якось розворушити, і щоб зрозумів, що я киплю і мщуся за оті балачки з фандолеткою. Те слово його дратувало, і я зумисне часто його повторював. Я сів по–турецькому і відчув, що вода, випита з тієї колонки, в мені кипить, що з рота і з усього тіла в мене пашить парою, та й пісок піді мною був розпалений, як присок. Грав уже роль єзуїта і перед Владеком, отож запропонував йому запросити Мирославу в кіно, адже вони в дружніх стосунках, а я виведу на них отого залицяльника – всі єзуїти мають одну спільну рису: вони хочуть, щоб цілий світ ставав єзуїтами. "Стань же єзуїтом і ти. Владеку!" – численно закликав я.
Але Владек цього разу повів себе інакше. Він перекинувся на спину, і на вустах його заграла лінива, а може, й блаженна усмішка.
– Ти гарний приятель, Віталику, – сказав він розмлосно, – але сказати відверто: Мирослава не так мій інтерес, як мамин – це в неї idea fix: з'єднати нас. І скажу тобі відверто: коли б Мирослава не брикалася, я б на це, може, й пішов. Але воювати за неї в мене немає ані бажання, ані енергії.
Я тепер знаю, що таке сонячний удар. Сонячний удар – це коли в голову тобі поціляє кульова блискавка, і ти вже не людина, а мала калюжка смоли. Щось таке відчув я, слухаючи байдужий і млосний голос свого приятеля, задля якого з такою наполегливістю псую існування собі та іншим цілком невинним людям. Я не знав навіть, що відповісти, хапнув ротом повітря і пробелькотів щось дурне про чоловічу гідність.
– Чоловічу гідність, – пролунав той‑таки бридашний і лінивий голос, – залиши собі…
Я кипів. Ні, це справді щось незбагненне: чи він, цей Владек, без кісток, чи без душі?
– Не сердься. Віталику, – повернувся на живіт Владек. Якось мені все це обридло. А так чудово лежати на піску й нічогісінько не думати.
"Воістину!" подумав я, розширюючи очі. Дивився на засмаглу спину – виплекане, правильних пропорцій тіло, стрункі ноги, зарослі золотими волосинами, біляву голову, набиту тим‑таки піском, який де–не‑де прозорими зернами поприліплювався до тіла; мені у вуха ввірвався галас пляжу, верещали дівчата й діти, ляпалися водою, і бризки синьо розліталися навдокіл; справді, подумав я, чи зі своїми іграми не ускладнюю даремне життя і кому вони потрібні, оці мої ігри?
Я сказав своєму піщаному приятелю:
– Те, що ти сказав, достойна відповідь для кнура, якому дали по носі.
Владек повернув до мене прегарний профіль.
– Хочеш мене розсердити? – спитав він, і я побачив на його вустах півусмішку.
Тоді я встав. Нічого мені було тут робити. Але злостивість, якою був сьогодні переповнений, не покинула мене.
– Поки що розсерджений я, – мовив гордо. – Adieu, mon plaisir! [1] – І раптом стрельнув останнім, чим міг. – Може, перебалакати мені з твоєю матір’ю?
Отут‑то Владек по–справжньому злякався. Підхопився і принижено попросив, щоб я цього не робив. Тоді я, сколихнутий од відчуття влади, яку маю над цим безвольним красунчиком, поставив вимогу, щоб він не ліпився принаймні до тієї фандолетки.
– Гаразд! – понуро згодився Владек. – Ходімо додому разом.
Ми й справді пішли додому разом, але з нами пішла й ота стіна, що нас розділяла. Йшли за метр один від одного й мовчали.
І тільки коли перейшли греблю, Владек зупинився.
– Вибач, сказав він, дивлячись у бік. – Я й спочатку думав, та й тепер переконаний: не треба було тобі ходити до того хлопця.
– Старався для тебе, – відказав я, дивлячись убік.
– Знаю, – мовив Владек і зирнув у бік Мирославиного дому. – Але мені здасться… по–моєму, ти перестарався…
– Виправлюся, – сказав я, гордо зводячи голову, – тобто більше старатися не буду.
– Вибач, – повторив Владек, і по його обличчю ковзнула винувата усмішка…
– Гаразд! – мочив я, – відчуваючи, що душа мені розтерпає. Але мені тебе жаль.
Мені жаль себе теж, – відповів Владек і знову зирнув на Мирославин дім. – Але порядніше мені буде цю дівчину забути…
Кивнув мені й пішов, а я знову стояв і знову дістав щось таке, як сонячний удар. Він із тієї історії виходив, як завжди, чистенький, а я був обкаляний багном. Багном, яке сам наколотив. З очей мені раптом бризнули сльози, і я, кусаючи губи, чимдуж побіг додому, щоб сховатися від світу, а передусім від самого себе…
Наступні кілька днів я ходив ніби прибитий. Світ мені посірів, і я не міг ні на чому зосередитися. Пішов на човнярську станцію, взяв човна, сів за весла і ганяв від електростанції до пішохідного мосту, а звідти назад. Зрештою катання мені набридло, і, як завжди, коли почував на душі смуту, рушив я до милого мені дому Андрія Андрійовича та Олени Артамонівни. Тут мене зустріли з обіймами; Андрій Андрійович почав демонструвати мені свої книги, а одну під чудною й гарною назвою "Золоті лисенята" дав мені й почитати, загорнувши перед тим охайно в газету і строго, як завжди, наказавши, щоб перед читанням мити руки. За останній рік Андрій Андрійович здав: посивів і зігнувся, а його розлогий бас уже не рокотав на цілу хату, а став тихіший, із задушливими нотками – у старого відкрилася астма. Саме з цієї причини він уже не співав.
– Шкода, Віталію, – сказав він мені, що ти без музичних здібностей. Я б тобі подарував свою милу приятельку, він зирнув у той бік, де стояла зачохлена бандура.
Потім ми пили чай з варенням Олени Артамонівни; сонце, як і раніше, протягувало крізь вікно золоту стягу і пасмугами лягало на стіл. Дзвеніли, б'ючись об тонкі стінки старої порцеляни, срібні ложечки; Олена Артамонівна згадувала своїх учнів, а Андрій Андрійович мовчав – у його очах поселився якийсь не звіданий раніше смуток.