– Ша, мовчу! – сказало створіння. – Ми вже й справді порозумілися.
Я йшов, а той чорний вітер плівся вслід за мною. Був моїм хвостом, продував мене наскрізь. Але тільки завдяки йому я й відчував у собі ту похмуру рішучість, яка й дозволяла мені рухати немалими своїми ногами по чорній стежці.
Раптом я зупинився. Ні, евгг був як світ, це я вигадав: і чорну стежку, і чорні квіти. Все було ясне й залите яскравим світлом літнього дня. Навіщо ж тоді стою в цій долині, навіщо вигадую собі пригоди, навіщо хочу влізти в чуже життя і щось у ньому поставити по–свосму? Я маю зобов'язання перед приятелем, але чому він сам не бореться за власне ііцістя і чому мовчки згодився на ті недостойні методи, які я і йому запропонував? Вигадую оці маленькі пристрасті, бо мені простісінько стало нудно в цьому світі, але хто мені давав на них моральне право? Чому я захотів сколотити чийсь спокій І чому раптом позаздрив на чуже щастя?
– Повертай, – сказав, беручи мене під руку, той синій і рогатий, що я його вигадав.
"Повернутися куди? – спитав себе я. – Додому, де порожні кімнати і лежать прочитані книжки? До Владека Шарого, який сподівається, що я його неприємності влагоджу? Чи, може, повернутися на той порожній танцмайданчик, на якому відчув я себе ще меншим і потворнішим, ніж є? Ні, гра – це гра, – подумав я. Отож, коли з екрана хтось цілиться в тебе з пістолета, це ще не значить, що йото куля неодмінно тебе вб'є чи поранить!"
Дихнув на повні груди голубим і запашним повітрям Долини Джерел і знову почав пересувати свою сорокап'ятиномерну взувачку по чорнісінькій стежці між синьої трави…
Я не хочу себе обілювати в цій історії, та й чи обілення це, коли признаю, що тоді в мені чорний вітер гуляв. Але я, можливо, трохи актор, притому комедійний. Десь читав, що комедійні актори, а також письменники–гумористи (поза сферою фахової діяльності) народ досить понурий: на жаль, у житті я досі зустрів лише одного комедійного актора – і це я сам. Отож, коли вдавав із себе блазня, чи справді я ним був? Чи актор, котрий грає з великим успіхом негідників, справді має в собі щось від негідника? Чи, зрештою, негідник, чинячи недостойно, не тішить себе думкою, що насправді він інакший, а чинить негідно під тиском обставин? А може, в ньому поселяється спортивний азарт, а може, в ньому гуляє чорний вітер, і людина безсила перед його тлінною силою? Не відаю, знаю тільки те, що, йдучи до Мирославиного залицяльника, я вирішив зіграти роль єзуїта. Кілька разів дорогою зупинявся, бо грати цю роль мені не вельми хотілося, але щоразу в мені заговорювало самолюбство, i я йшов далі, аж доки не побачив, що на кін вийшов дійовий персонаж цього фарсу, який нервово ходив стежкою туди–сюди, нібито хвилювався, ніби невимовний сум терзав його, а чого? Від чого може терзатися отакий вродливий, здоровий парубійко, коли всі стежки й дороги самі кидаються йому під ноги? Чи відчув я тоді злість до того щасливого залицяльника? Очевидно, ні. Але відчув у собі готовність зіграти роль єзуїта і з більшим чи меншим успіхом, і її зіграв. Не хочу переказувати нашої розмови (її переказано в "Білих палацах хмар". Примітка автора) і не тому, що вона мене не красить, а тому, що мені й зараз неприємно про те згадувати. Тоді, на зеленому березі, біля тихої, плюскотливої річечки я вчинив усе, що надумав, – не тільки очорнив в очах того хлопця його дівчину, але й пригрозив йому фізичною розправою (до речі, чи збагнув Мирославин залицяльник, що перед ним комічний актор?). Ясна річ, що фізичну розправу мав учинити Владек Шарий, отой чистюля – мамин синок і пестунчик, який навіть мухи уникав розчавити, а волів ту муху безкровно з хати вигнати. Розрахунок мій був простий: у світі боягузів більше, ніж людей сміливих. Хіба сподівався я, наприклад, що Владек, хоч і неохоче, а таки згодиться на нечесний план оббрехати Мирославу? Владек згодився, але в негідники потрапив не він, а я, бо мені випала необхідність робити цю чорну роботу, то чи ж належить мені відступати від власного задуму, хоч, може, я тим задумом хотів вивірити чесноти свого приятеля? Колись, в історії з Пепою, я теж став на межі між добром і злом. Але тоді я був чесніший і сильніший, ніж тепер, і причина тому проста: не відчував я себе ущербним. Цього разу все було складніше: ота зневага, якою мене наділив єдиний мій приятель, ніби розполовинила мене на темного й світлого. Моя світла половина прив'яла, а темна розбуяла; тільки при такій умові я дозволив собі зіграти роль єзуїта.
Немилосердно шпарило сонце, і піт заливав мені очі. Вуста пересохли, а світ став виблідлий і порожній. Надсадно скрекотіли від річки жаби, кілька разів перестрівав я на стежці ропух, а в мене до жаб давнє обридження, ще відтоді, як мені, малому, кинули хлопці жабу за пазуху. Я тоді, пам'ятаю, не кричав, не верещав, а просто втратив свідомість. Отож я йшов, і в мене в роті не було ані вільжинки; сухий язик ніби розпух, і це в той час, коли простував по Долині Джерел; довкола щедро дзюркотіла вода–річка і струмки, а весь берег був у криничках, не далі, як по п'ятдесят метрів одна від одної.
Тільки неподалік Чуднівського мосту я зміг напитися, тут стояла водогінна колонка. Аж кинувся до неї і, натиснувши важіль, почав пожадно хлепати теплу воду, яка різко пахла хлоркою, воду, в якій ніколи не поселяться жаби, бо вона мертва. Я пив, наливаючись тим несмачним пійлом, яке зовсім не тамувало спраги, і воно почало бовтатись мені в животі. Тоді я вмився і відчув на вустах розталу сіль. Було парко, важко дихалося, а краї неба повилися непрозорим сірим серпанком, ніби те небо було стиснуте гарячою, задушливою петлею.
Владек мав чекати мене на пляжі біля острова, і саме туди я скеровував свою ходу. Що йому скажу? Чи, може, ліпше туди не приходити? Чи, може, ліпше забитися мені в порожню хату свою, адже мати на роботі, і сховатися хоч так від світу і від себе? Але ні, на самоті мені стане ще гірше, окрім того, й натуру мав дивну: коли мене чекали, конче мав прийти.
Я пішов по пляжу, розкидаючи черевиками пісок, між розімлілих пляжних тіл, які безживно порозкидалися на барвистих підстілках. Онде і Владек, бронзовотілий, гарний і спокійний. Але побіч нього сидить якась дівчина, і Владек люб'язно з нею бесідує. Чорна хвиля затопила мене: я закипів. Ось вона – ціна моїм учинкам: я вдавав із себе кретина в ім'я цього хлопця, а він весело шкіриться до якоїсь фандолетки, яка так само весело продає зуби йому. Я впав побіч них на пісок і подивився на фандолетку так, що брови її миттю скочили вгору.