Я взяв ручку, в мені прокидався блазень, і таки справді записав Владекове повідомлення.
– Зазначаємо, – сказав єхидно. – Інформатор: Владек Шарий.
Але мої кпини, здасться, Владека роздратували. Зирнув на нього: е, ні, він усе‑таки переживає; все‑таки Мирослава для нього це тільки підказаний матір'ю об'єкт, гідний його залицянь, він хоч і не горить, а тліє вогнем кохання, коли висловлюватися на високому регістрі. І мені знову стало шкода свого приятеля, адже не був він сильний і не перемагав; був би я негодящим чоловіком, коли б у цій ситуації співчував отим щасливим телятам, за якими вчора стежив, – вони обійдуться без мене. Саме тому я став у позу проголошувача істин і висловив кілька афористичних суджень про непостійність і зрадливість жіночого роду; до речі, це була одна із традицій нашої дружби, і я почав вдавати перед Владеком Шарим жононенависника, хоч ніколи насправді ним не був. Але виразно бачив, що моє жононенависництво (ясно, у жартівливих формах) Владека втішає. Зі свого боку він вдавав у моїх очах ледь не Дон–Жуана. але чудово знав, що Дон–Жуан він такий же липовий, як і я женоненависник. "Цікаво, – подумав я, висипаючи із себе антижіночі афоризми, – чи усвідомлює і він липовість мого жононенависництва?"
І все‑таки я йому отими афоризмами допомагав, я ними ніби улещував якесь інше, непозірне. сховане його "я", і хоч він буркнув, що мої афоризми сумнівні, але обличчя його вже не було таке насуплене: до речі, насупленим бути йому не личило.
Чим міг допомогти йому ще? Хіба тим, що спонукати його до активного чину: ну, що це за Дон–Жуан, який пальцем об палець не вдарить, щоб об'єкт свого зацікавлення відвоювати. Треба було його підстібнути, зачепити, викресати хоч якусь енергію, хай не дивиться сонливо у вікна – там сонце й досить бадьорий ранок; я запропонував йому свої послуги, ну, хоч би для того, щоб зустрітися з тим його суперником.
– Результат зустрічі, по–перше, дав би нам змогу визначити його інтелектуальний рівень, сказав по–діловому я, по–друге, ми визначили б, як він реагує на погрозу фізичної розправи. По–третє, – мовив я, набираючи повні груди повітря, бо молов уже цілковиті дурниці, те, що суперечило всім моїм моральним засадам, але треба було ж його якось розворушити, – так от, по–третє, – нещадно сказав я, – в розмові можна було б здескредитувати в його очах Мирославу Білецьку через наклеп, виставивши її особою аморальною і не вартою уваги…
Я аж дихання притримав, сказавши цю бридку фразу, – чекав на реакцію приятеля. Сподівався, що Владек Шарий, цей шляхетний, цей добрий і м'який серцем хлопець, спалахне, що він виставить мене за двері; принаймні я так учинив би з кожним, котрий образив би предмет моїх поклонінь. Але Владек і від цього не спалахнув, а тільки скривився, досить ялово спитавши: "Чи не можна обійтися без цього?"
– Все можна, – сказав я, – але, Владеку, ти навряд чи покладешся на силу власних кулаків. Ти, Владеку, вибач мені, гутаперчевий!..
І тут він обурився. Не тоді, коли я ображав предмет його поклоніння, з яким він був згоден поєднатися на все життя, а коли я зачепив його дорогоцінну персону. "Ну, що ж, подумав я, – може, я його хоч так розбуджу!.."
Але натомість побачив презирливо скривлене обличчя, таке дурне, бридливе обличчя; побачив, як зводяться його припухлі після сну очі і з них б'є в мене нещадно лезо погляду, а оті скривлені вуста проказали слова, які вдарили мене сильніше, ніж леза погляду.
– Кажеш так тому, – мовив із невластивою йому лихоносністю, – бо ущербний!
Я ковтнув язика. Відчув, що обличчя моє стало біле, мов папір, я щось проказав чи, власне, пробелькотів – ось яка ціна всім моїм зусиллям розбурхати оцього кнюха! Відчував, що очі мої засльозилися, – добре, що їх прикривають темні окуляри! Вуста в мене тремтіли – ні, такі речі непростимі! Я встав і дрижачим голосом проказав, чуючи, які бридкі інтонації в того мого бридашного голосу, я проказав щось про негідність його поведінки, але слова вийшли в мене кострубаті й негаразд зладновані; я проказав щось про погане виховання і знамірився покинути цю нечупарну, неприбрану, із залишками нічних запахів і темних снів кімнату, щоб ніколи більше сюди не повертатися; зрештою, для чого я стараюся?
Але Владек схаменувся. Він почервонів, схопив мене за руку й вибачився. Його очі забігали, й він запосміхався винувато, а я миттю відтанув – важко було б мені позбуватися єдиного приятеля – і порадив йому, як це в Шевченка, прокинутися й пробудитися. Я порадив йому прочистити заспані оченята, а сом спробував усміхнутися, твердо знаючи, що усмішка ця мене не красить…
Покинув приятеля, бо та чорна хвиля, яку сколихнув у мені, так швидко й просто в душі не влягається: у кожної людини внутрі є по–особливому вразливі місця, і ось Владек, може, й не усвідомлюючи до кінця своїх дій, із юнацькою награною безпардонністю вдарив мене саме в таке місце. Ми на прощання усміхнулися один одному, міцно потисли руки, навіть домовилися, що я таки піду на зустріч із Мирославнним залицяльником і зроблю все можливе, щоб того залицяльника від Мирослави відшити, але між нами в час цієї розмови лягла прозора стіна, зовсім така сама, як у хвилини мого першого і єдиного спілкування з Мирославою, – я вже бажав швидше залишитися на самоті.
Владек жив не на околиці, як ми, а в місті, на Бульварній, неподалік стадіону. Було ще рано, і коли я втрапив на бульвар, на його жовтих глиняних алеях не побачив ані душі, тільки неподалік якийсь дід–двірник поливав із шланга заасфальтований хідник, а ще на одній лавці сидів рудий брудний кіт і дивився на мене насторожено палючими очима. Я шикнув на нього, бо надто багато чорного накопичилось у душі, і кіт вогненною стрілою вдарив у ноги, скочив між стовпцями загорожі і зник. Я пройшов під балюстрадою в парк, під колонами валялися з учорашнього вечора безліч використаних вхідних квитків; вітерець бавився ними, ганяючи по гранітних плитах. Я рушив у напрямку танцмайданчика, тут теж не було ані душі; біля входу так само валялися використані квитки і так само грався ними вітер. Вхідна хвіртка була розчинена, і я пішов по колу, вистеленому побитими, вилущеними й потертими дошками: вчора ввечері це коло було товкма набите парами. Я сів на лавку, і перед моїми очима замиготіли, закрутилися, задихали, аж здіймалися груди, танцюристи. Сині й міражні, з синіми обличчями – я навіть почув, як стогне під закаблуками дощата підлога. Грала музика, і це була міражна музика. Я звів очі, засльозені й хворі, прикриті темними скельцями, і на лице моє набігла усмішка.