Мирослава була в зеленій сукні – трав'яна панна; її напарник вряди–годи повертався до неї й дивився на дівчину із завороженою усмішкою – цвіркунець у траві: я раптом помітив, що на ту пару дивиться ще один юнак: худий, із пишним кучерявим чубом і з великими сірими очима, десь я того юнака вже бачив: чи не він читав у парку на естрадному майданчику запашні й трохи гуманні вірші? Він був сумний, той юнак, і нас обох, хоч і стояли ми віддалік один від одного, освітило раптом чуже щастя отих двох; принаймні мене точно, і я забув чому тут і що маю чинити. Забув, що наклав на себе сумну і ганебну місію нишпорки, бо навколо затамовано лише живий, трепетний і неповторний світ. Я хотів уже покинути це дурне стеження, бо що воно для мене, коли все вже ясно, коли я можу Владеку Шарому все логічно розтлумачити, бо він, бідолаха, запізнився і власне щастя прогавив, бо він, бідолаха, ніколи не поведе цієї дівчини в отакий зачарований вечір, як повів її отой незнайомий юнак; бо він, бідолаха, відчуває тільки красу, кимось творену, але ніколи ні вмітиме створити її сам.
Але я не міг покинути своє дурне стеження хоч би від того, що ці двоє стали для мене чимось таким, як тепле сонце, котре гріє, освітлює й пестить хлопця, який довго хворів і вперше вийшов на свіже повітря; отже, не про Владока тут ішлося, а про мене, і я не переставав бути їхньою тінню, бо вже не міг інакше – чуже щастя мене освітлювало, підносило й надихало. Ось чому проблукав я за тією парою цілий вечір, не маючи сили від них відклеїтися; ось чому дочекався пори коли по дворах і в затінках почали збиратися сині сутінки, почали наповнювати мене як молоко. Ось чому, коли Мирослава зі своїм супутником сиділи на кручі неподалець Замкової гори, я примостився за сусіднім кущем і так само, як вони, дивився, як сутінок наповнює Долину Джерел. Ні я не підглядав за ними і не відчував нездорового інтересу до їхнього зближення а тихо мовчки й покірно сидів побіч, намагаючись і не дихнути. Становище моє було двозначне. Коли б Мирослава помітила мене й упізнала, я б не тільки зганьбив би себе, але зробив би ведмежу послугу своєму приятелю Владеку. Отож мусив позирати в їхній бік, а це було все одно, що підглядати. Піти ж звідси я також не міг, бо мене помітили б. Тим‑то я сидів, пік раків і молив бога, щоб вони пожаліли мене, нещасного, і фізично не зближувалися; а сутінок знизу ріс, і набухав, і наповнював долину густим синім димом, наповнював моє бідне розтерзане серце; а камінь, в який упиралися мої ноги, пригрівав підошви сандалет, тримаючи іще сонячне тепло…
Мирослава зі своїм хлопцем змилосердилися наді мною, звелися й пішли, а я сидів тут довго – був–бо вичерпаний до дна. Там, на горі, мене застала темрява, і я подумав, що Мирославин обранець десь іде глибоко внизу, оповитий тією темрявою – де він живе, я вже довідався. Я знав, що він іде щасливий і повен козлячого чи телячого захвату, але вже не відчував до нього ані захвату, ні симпатії, хоч не відчував і антипатії. Хай собі йде!
Повертався додому, вибираючи темніші вулички, і ноги мої зробилися важкі. Вже прожив, перегорів чужим щастям – якась бридка бовтанка, гірке похмілля залишилося в моїй душі: ніхто ніколи в цьому світі чужим щастям не насичувався. Я знову себе упосліджував і принижував – відчував себе комахою в чорному тілі ночі. Відчував себе нетлею, яка вдарилася грудьми об розпечене скло лампи, а тепер ошпарено тікає назад у прохолодну її рятівну темряву, котра її й породила…
Вранці я йшов до Владека з тим‑таки бридким почуттям. Уже те мене розсердило, що він спав, хоч годинник показував дев'яту; я ж у ту ніч ледве склеплював очі, та й у ті хвилини мені снилися змори. Здавалося б, коли б я провів вечір у товаристві літніх дам і переконався б, що мене таки упосліджують, то я не спав би так спокійно й довго, як він. Але на мені було покладено обов'язок приватного детектива, і я спробував цю роль зіграти так, як умів, тобто бездарно. Навіть захотів жартувати, хоч це були, здається, жарти сумнівні. Зате у Владековій кімнаті стояло таке сперте й несвіже повітря, що я без дозволу господаря повідчиняв вікна. Дихати стало легше, і ось ми, двоє нещасних дійовців програної гри, сидимо на кону один супроти одного і вдаємо спокійних, трохи цинічних, розважливих, мій голос пробує імітувати діловий тон, що ним має говорити приватний детектив; я викладаю Владекові цікаві йому факти й можу не помічати, що він поблід, що він не на мене дивиться, а у вікно, що факти, які ми теоретично передбачали, йому глибоко неприємні, бо в глибині серця він у них не вірив – Мирослава запустила в нього глибше коріння, ніж це здасться; але ні, Владек раптом позіхнув, не прикриваючись, адже він щойно прокинувся, і його видок стає ніби й байдужий – для чого ж, питається, я розрипався? Стало бридко слухати власний голос, який із робленою бадьорістю викладав здобуті факти: щось мене не вдоволило в цій історії, хоч навряд чи мав я у ній якийсь власний інтерес. До Мирослави претензій мати не міг, до її хлопця хоч і міг (адже заздрість до нього – цілком закономірне почуття в істоти з моїми комплексами), але це почуття було більш видиме, ніж реальне; в глибині душі не міг не визнати, що хлопець попри все мені подобався. Ні, для Мирослави я, може, відшукав би не таку пару – це мав би бути хтось подібний не до того хлопця, а швидше до мого батька, але що є, те є; принаймні він для неї більш підходяща партія, ніж мій інфантильний, напівбайдужий приятель.
Владек хоче знати, як він виглядає? Будь ласка. Я описував хлопця з іронічними нотками в голосі і зробив раптом не безглуздий висновок: він, той Мирославин обранець, син каменяра–могильника, котрий теше каміння на річці Кам'янці. Я подумки визнав, що це припущення трохи зловтішне, бо до Владекового суперника, крім симпатії, заздрість я таки відчував, але Владек той умовивід прийняв з несподіваною легкістю; виявляється, Мирослава ходила до того каменяра замовляти батькові пам'ятника. Там він її, сказав похмуро Владек, і підхопив.
– Цілком можливо, – сказав я. – Дай ручку, запишу.