Опуститься вечір, буде повне сп'яніння, коли тіло вже відчуватиме радісне збудження, а вино розпалить гордість, стане невгамовною радість панування над плоттю і розумом. Всемогутня Іродіада не боїться робити ставку на мерзенну хтивість; наприкінці бенкету вона кличе Саломею, доньку від першого чоловіка, щоб дівчина затанцювала. Були там і придворні, І значні вельможі Галилеї. "Блаженні чисті серцем!" Це слово ще не встигло прорости у цій залі. Навіть поклонники правдивого Бога пожадливими очима вп'ялися у цю гадючку. "Даю все, чого бажаєш! Вимагай хоч половину мого царства!" — вигукував тетрарх, перейнятий ницим захватом, який заполонив усю його плоть. Ось що значить жити! Він живе, він може похвалитися, що опинився на самому вістрі щастя, на противагу іншому Блаженству, яке дихало на віддалі одного дня ходу звідси, яке жило посеред цієї галилейської ночі ц.одному з тих усамітнених кутків, куди віддалявся Син людський для молитви.
Дівчина вибігла, щоб спитати матір: "Що маю просити?" Іродіада відповіла: "Голову Йоана Хрестителя". Маленька Саломея зовсім не здивувалася і не збентежилася.
"Вельми засмутився цар, та із-за присяги й з огляду на гостей не хотів їй відмовити. Тож цар відразу послав одного з охоронців, наказавши,принести голову Йоана. Той пішов, обезглавив Йоана у в'язниці, приніс його голову на полумиску й подав її дівчині, а Дівчина дала її матері своїй".
Йоан Хреститель спізнав нарешті радість і дізнався, хто був Той, перед ким він ішов по землі; він пізнав Ісуса.
Розділ XIV
ЗЦІЛЕННЯ ПАРАЛІЗОВАНОГО В ОВЕЧІЙ КУПАЛЬНІ
У дні після вбивства Йоана Хрестителя популярність Ісуса в народі досягла свого апогея, що вельми стривожило тетрарха. Зросла і любов, яку Христос викликав до себе, а ще більше — зненависть. Можливо, до того часу слід віднести коротке перебування Ісуса в Єрусалимі на якомусь іудейському святі, назви якого євангеліст Йоан не уточнює. Видається, що він здійснив цю подорож потайки, без дванадцятьох, яких розіслав парами по Галилеї. Опинившись наодинці у ворожому таборі, він сповнив те, для чого прийшов, але зробив це з обережністю гадюки, як радив своїм учням.
У суботній день під одним із п'яти портиків Овечих купалень він спокійним голосом звелів чоловікові, якого тридцять вісім років тому скував параліч: "Устань, візьми ложе твоє і йди". І відразу ж, немовби вчинив щось погане, загубився у натовпі. Справді, для іудеїв було злочином наказувати паралізованому нести своє ложе в суботу. Почали розслідування; і зцілений, побачивши згодом Ісуса у храмі, впізнав його і назвав.
Тоді Назарянин, обернувшись проти цієї зграї, вчинив опір. Він так відважно говорив з іудеями про єдність Сина і Вітця, що змушений був покинути святе місто, аби не прискорити свій смертний час.
ПРИМНОЖЕННЯ ХЛІБА
На березі озера Ісуса чекали дванадцять апостолів, які повернулися з проповідей, вражені тим, що вони сповнювали його ім'ям. Очевидно, Іуда Іскаріотський упевнився в цю хвилину, що він нарешті досяг мети і що Господь здійснить незабаром щось велике. І виявиться тоді, як добре бути одним із його найближчих друзів! Усі були щасливі, засліплені, але знесилені. Стільки людей завжди оточувало їх, що вони навіть не мали часу поїсти. Учитель зглянувся на їхню втому і відвів апостолів у відлюдне місце, щоб дати їм трохи відпочити.
Кожне безлюдне місце, куди приходив Син людський, відразу ж заповнювалося людьми. Він мав спокій лише в човні Петра або синів Зебедеевих. Отож вони відплили од берега. Але в той час, коли натовп слідував за ними, люди дізналися про місце його спочинку. Коли Ісус з учнями зійшов на протилежний берег, він зустрів там багато людей, що прибули сушею; до них безперервно долучалися мешканці навколишніх сіл; натовп був виснаженим, відданим і довірливим. І всі ці голови овечок були звернені до нього. Це не дратувало .його. Серце Господнє сповнювалося людським почуттям; у його крові пульсувала Божа любов, бо відколи Слово стало тілом, жалість є спільним почуттям для Творця і його творіння. У своєму власному тілі Бог відчув голод бідних, їхню спрагу і виснаження. Він був часткою їхнього поту, сліз і крові.
Тоді він почав навчати їх, як мовиться в Євангелії. Ми не знаємо, про що говорив Христос, відчуваючи жалість до цього знесиленого і послушного натовпу. Не знаємо, бо це неможливо передати ніякими словами. Але ми знаємо, що ніхто з тієї маси чоловіків, жінок і дітей не стривожився тим, що над луками вже западала темрява. Вони слухали, вони довірялися цьому таємничому пастору. А він говорив доти, поки учні не перервали його шепотом:
— Місце відлюдне, і ніч наближається^ Відпусти їх, щоб вони могли у навколишніх господарствах і селах купити собі якусь поживу.
В голосі Учителя чулося роздратування і втома, коли він відповів їм: "Дайте самі їм їсти!" Хіба вони досі не зрозуміли, що все це для нього нічого не коштує?
Филип промовив: "Навіть якби купити хліба на 200 ди-наріїв, не вистачило б дати по куснику кожному..." Був тут хлопчина, який мав п'ять ячмінних хлібів і дві риби. Та що ж це на таку безліч людей! Для тих п'яти тисяч, яких Ісус наказав розсадити на траві. "Він узяв хлібини і, поблагословивши їх, роздав їх людям, і дві риби на всіх поділив..." Згодом назбирали дванадцять повних кошиків того, що лишалося.
Ситі вівці — це вже не вівці, вони перетворилися на пристрасних прихильників Ісуса і прагнуть зробити його своїм царем. Саме цієї хвилини, без сумніву, чекав чоловік з Іскаріота, такої нагоди ні в якому разі не можна втрачати. На жаль, Ісус знову його розчарував: скориставшись сутінками, Учитель ухилився від ці£ї прекрасної нагоди і подався на гору, перед тим наказавши своїм учням сідати у човен і плисти до Капернаума. Він хотів побути на самоті. Можливо, був схвильований тим, що тільки-но вчинив і що не вкладалося в поняття тих нещасних людей. Так митця дратує похвала, яку адресують його ескізам, в той час як він носить у своєму серці ще незнаний світові задум.
Коли, як не сьогодні, наважиться він сповістити про дивне, "нечуване" примноження хліба і вина, які стануть його тілом і кров'ю. Йому залишилося жити не так довго... Запала ніч, здійнявся вітер і' напевно, приніс запах трави, столоченої тисячами людей, над якими змилосердився Син людський. Ісус думає про учнів, які, знемагаючи, веслують проти вітру; він вирішує наздогнати їх і обирає найкоротшу дорогу.