Згадуючи історичне минуле, автор з сумом констатує: "Дивна, справді, наша історична доля: зо всіх буйних літ, що ураганами пролетіли через наш степ, нам лишились у спадщину самі тілг>ки хрести та могили"...
У цьому ж нарисі "Там, де тіні забутих днів" автор показує обурення місцевого нікопольського вчителя, який з гнівом говорить про місцевих русифікаторів та кар'єристів, картає за пере-іменування старовинної вулиці, що носить назву "Микитинська", від Микитиного рогу, де оула колись Січ, де Амельницький дістав гетьманську булаву від січового товариства.
Разом з цим учителем, що має прізвище Півень, Антоненко-Давидович відвідує січову церкву Покрову, Покровський собор. А коли з цвинтаря вийшов відомий місцевий русотяп-протоісрей, Півень каже:
— Це сволоч: русифікатор і чорносотенець! Відвідавши Кам'янець і оглядаючи його старовинну кріпость та вежі, автор пише: "Року 1762 Магомед 4-ий і Петро Дорошенко обложили Ка-м'янець. 150 тисяч яничар, орди і козаків стали табором під мурами. Коли важкі турецькі кам'яні ядра трощили мури, коли чотири вежі вирячили •чорт діри руїни, тоді вперше впав польський Ка-м'янець". А іншим разом, коли султан прибув цо Кам'янця, у місті було забрано до гарему 300 найкращих жінок...
У нарисі "Рейки на драговині" Антоненко-Давидович розповідає про приїзд групи письменників до Деревлянської землі, до старовинного Коростеня, де як розповідає легенда, розгнівані за непосильний "податок" деревляни нагнули два дерева, прив'язали князя Ігоря за ноги до верхівок дерев і розідрали його надвоє. А потім княгиня Ольга помстилась, закопавши живцем деревлян-ських послів від князя Мала й з допомогою горобців та голубів спалила Іскорость.
Міркуючи й заглиблюючись знову в трагічну історію України, письменник пише: "Я не люблю Петрівської доби Росії. Я не люблю її, бо давно вже, відколи випадково (як і багато нас) потрапив до тог психологічної колізії, що звалась "стати свідомим українцем", я виплекав собі ненависть до Петра і його діл". І далі закінчує свої міркування так: "Не для нас, не для України Петро поставив колись дибки клишоногу Московію і погнав гарапником загнуздану Росію на північ, захід і південь. Не для нас! З Петровської кузні під Полтавою українська шкапа подалась у віки з розгрваним черевом і тельбухами, що волочились нею шляхом аж до 1917-го".
Так кожен нарис цього видання приносить не лише описи краєвидів, виступи письменників, зустрічі з цікавими людьми, а багато історичних фактів, відомостей, що збагачують читача незнаними або забутими відомостями з нашого минулого.
До речі для автара властивий також і легкий гумор, що забарвлює майже всю його творчість першого десятиріччя.
Ще 19926-го року Антоненко-Давидович почав писати великий роман "Січ-мати", уривки якого друкував в журналах "Життя й революція" та "Глобус". 1933-го автор подає цей роман певно, першу частину "Нащадки прадідів" до В-ва "ЛіМ", звідки його було послано на рецензію до ЦК партії, але назад він не повернувся. Того ж року Антоненко-Давидович друкує уривок з роману "Борг".
Та прийшли для нашого автора, як і для багатьох інших письменників тяжкі часи: безпідставні напади в пресі, обвинувачення в незробле-них гріхах, масові арешти письменників та інтелігенції. Ніби рятуючися від тієї кампанії, Антоненко-Давидович виїжджає до Алма-Ати (Казахстан), де працював редактором художнього сектору Крайвидаву, готував саме антологію української літератури казахською мовою, як 2-го січня 1935-го року його було заарештовано й безпідставно засуджено на 10 років. Але, замість десяти, пробув на засланні 21 рік і лише 1956-го року повернувся до рідного Києва з надломленим здоров'ям. Проте письменник привіз з собою новий роман "За ширмою", який вийшов друком 1963-го року і перевиданий в Австралії в 1972-му.
Як довідуємося з автобіографічної статті "Сам про себе", Антоненко-Давидович почав писати свій роман на засланні в 1953-му році, видно після смерти Сталіна. Про це він згадує так: "Та ось у березні 1953-го року я зненацька відчув такий потяг до творчої роботи, якого не зазнавав, мабуть, з того часу, як перестав ходити в початківцях, марячи, мов сновида, образами й характерами. Вільними від фізичної робота годинами, а то й ночами, коштом відпочинку й сну, я припадав до клаптиків паперу, пишучи роман "За ширмою". Далеко від України, в хаті сільського шевця, де я квартирував, під стукіт шевського молотка й часом сварку та п'яну лайку майстра-кустаря та його замовців, я гарячково працював, не уявляючи навіть, чи залишилось щось у мене від колишніх літературних здібностей, чи я розгубив і рештки їх на тих "розпуттях велелюдних"... "В процесі роботи я радісно констатував, що залишилася незайманою моя мова, яка довго вакувала без практичного застосування. Виходило, що, втративши в житті все, я зберіг найдорожчий свій скарб!" Таким чином, повернувшися в червні 1956-го року до Києва після страшної "мандрівки", письменник почав новий період у своїй творчості.
Роман, як бачимо, приніс у літературу нову
тематику і нові мистецькі фарби. Цей психологічний твір змальовує життя родини українця-ліка-ря Постоловського, який був заарештований в Україні на початку війни. Його було помилково запідозрено в бажанні передатися до німців, і по арешті він незабаром опиняється аж в Узбекістані, де бракувало лікарів. Тож його таки звільнюють з-під арешту й дають працю в місцевій лікарні.
Родина лікаря Постоловського складається з дружини, сина і матері самого лікаря. Конфлікт виникає поміж дружиною лікаря і матір'ю, тобто .між невісткою і свекрухою. Мати розповідає малому свої казочки, по-своєму виховує, а мати хлопчика, зрусифікована малороска (у першій редакції, в журналі, була вона росіянкою Д. Ч.), виступає проти того, що навчає мати. Зав'язуються глибокі суперечки. Невістка — порожня ледача міщанка, що свою нікчемність прикриває бажанням стати маляркою, ненавидить свекруху, цькує її й ображає. Стара тяжко переживає, сумуючи за своїм Переяславом, а син, лікар Постоловський. через безліч праці не приділяє уваги тим непорозумінням. Мати більшість свого часу проводить за ширмою, в кутку синового кабінету. Звідти часто чути тільки важкі зідхання, а пізніше й приглушений стогін, бо мати вже захоріла на пістряк. А коли син кинувся, то було вже пізно. Вона вмирає, а він везе її ховати до рідного Переяслава.