— Сідай,— сказав я.— Чекатимемо разом.
— Справді,— сказав Толя.— Разом завжди веселіше.— І видерся на стілець.
Наташка з Гогою також сіли. Помовчали.
Вони за мною стежили нишком, але я чудово ба-
чив, як вони перезиралися, як підбадьорювали одне одного, як спонукали до розмови.
— А в мене зуб більше не болить,— сказав Гога.
Річ у тім, що я його вчора водив до зубного лікаря. В них удома всі були зайняті. Я хотів був запитати в Гоги, чого це він так репетував у лікаря, потім вирішив, що при всіх не варто.
— Борю, а як ти гадаєш, Ніна швидко прийде? — запитала Наташка.— Бо я сьогодні чергова.
— Не знаю,— відповів я.
Я став їх розглядати, і під моїм поглядом вони припинили підштовхувати одне одного — сиділи нерухомо. Які ж у них були кумедні обличчя! Ні, й справді. Ви коли-небудь спробуйте, вдивіться в обличчя першокласників. Це зовсім особливі люди. На їхні обличчя можна дивитися без кінця. Вони завжди жваві: що на серці, те й на обличчі.
— Борю, а може, ти передумав? — запитала Наташка.
— Нічого я не передумав,— відказав я.
А сам справді перелякався, що можу передумати, і заходився себе роз'ятрювати й згадувати, як мене через них не раз принижено. Вони з мене зробили няньку: і штани я їм застібав, і до зубного лікаря водив. А вчора ще на додачу до всього довелося зашивати Наташці сукню: вона її подерла на одному місці, сіла на гвіздок.
Тої миті я почув, що гину, бо всі ці спогади не викликали в мене ні протесту, ні обурення. Я підхопився, щоб утекти, але Наташка, хитра душа, усе зрозуміла й теж підхопилася.
— Ти куди? — запитала вона й заступила мені дорогу.
В цей час, на моє щастя, до кімнати зайшла Ніна, і я простягнув їй заяву. Все відбулося за одну мить, ніхто не встиг схаменутися, а Ніна вже тримала заяву в руці й читала.
— Так,— сказала вона.— А ви чого, діти? Вони змовчали.
— Ах, так,— сказала Ніна, вона їх упізнала.— Ідіть, ідіть. Я сама дам лад.— Проводила до дверей і повернулася до мене: — Так. Отже, робота вожатого заважає твоєму особистому життю?
— Інтереси у мене зовсім інші,— відповів я.
— Знаю я твої інтереси: у футбола ганяти разом із Смоліним.
— Неправда,— заперечив я.— Ми в кіно ходимо, і книжки читаємо, і таке інше.
— Вони сюди прийшли заради тебе,— сказала вона,— а ти "і таке інше", "заважають особистому життю"! Ти ось за весь цей час нічого для них не вигадав.
— Чому? — заперечив я.— Я вигадав. Треба відвести їх в автоматичну фотографію.
— Навіщо? — Вона поглянула на мене з деяким подивом.
— Вони там сфотографуються, а потім ці знімки можна буде наклеїти у товстий зошит. Ти перекажи це новому вожатому,— великодушно запропонував я,— хай він їх відведе.
— А навіщо? — знову запитала Ніна. Здається, вийшла осічка. Вона нічого не зрозуміла.
— Адже фотографія автоматична, працює без фотографа. Дітям буде цікаво: можна будь-які гримаси робити.
— Знаєш, Збандуто, добре, що ти подав заяву,— сказала Ніна.— Нема в тобі гармонії. І вигадки твої безглузді.
— Таж вони люди двадцять першого століття,— сказав я.— їм техніку та автоматику давай.
Вона не відповіла, забула про мене. Схилилася над аркушем паперу й креслила чоловіче обличчя з борідкою.
— То я піду,— сказав я.
— А, це ти,— спохопилася вона.— Ну гаразд, найдемо тобі заміну.
А після уроків, коли ми з Сашком заскочили до роздягальні по куртки, сталася нова подія. До Насті, яка чепурилася біля дзеркала, підійшла Наташка. Я перший її помітив і зупинив Сашка. Ми сховалися поміж пальтами. І тої миті й почули цю дивну розмову.
— Ти чого, мала? — запитала Настя в Наташки.
До нас долинало кожне слово.
— Мені з вами поговорити треба,— відповіла Наташка.
— Про що? — запитала Настя.— Будь ласка.— А сама й далі чепурилася перед дзеркалом.
— Ви чули, від нас Боря йде? — проказала Наташка, немов це якась космічна подія.
— То й що? — запитала Настя.
— А ви скажіть йому, щоб він не йшов,— попрохала Наташка.
— Ти гадаєш, він мене послухає?
— Ви на нього маєте вплив,— сказала Наташка.
— Чому? — здивувалася Настя й поглянула в мій бік.
Вона розмовляла весь час голосно й грала в таке наївне-наївне дівча.
— Ви вродлива,— сказала Наташка.— А вродливі на всіх мають вплив.
Останні слова, мабуть, сподобалися Насті, бо вона відповіла:
— Гаразд... Я йому перекажу. Отож спи спокійно, мала.
— Спасибі,— сказала Наташка й вибігла. Ми вийшли з роздягальні.
Настя вже сиділа у вестибюлі, нога на ногу, в нетерпеливому чеканні.
— То ходімо! — сказала вона, підводячись.
— Є пропозиція поїхати на Ленінські гори! — заволав Сашко.
А я раптом, сам не знаючи чому, кинув портфель на стілець і вигукнув:
— Почекайте! Зараз!
Стрімголов вибіг сходами, влетів у порожній перший "А", підійшов до дошки й написав:
Завтра після уроків ідемо фотографуватися.
Борис.
І повернувся був, щоб бігти вниз, до Насті й Сашка, але замість цього пройшовся поміж партами.
На підлозі валялася стрічка, якесь дівчисько загубило. Підняв цю стрічку. Постояв. Мені тут було хороше. І все подобалося: і маленькі парти, і невправні малюнки на дошці, і ця стрічка, яку я тримав у руці.
— Ну от я й повернувся,— тихо мовив я. Підійшов до парти, за якою "сидів" Толя.
— Як сидиш! — гримнув я на нього.— Знову згорбився? Негарно.— І "стусонув" його по спині.
Тиша порожнього класу не бентежила мене. Я знову походжав поміж партами, пильно "вдивляючись" у обличчя дітей.
— А ти чого плачеш? — запитав я Зіну Стрельцову.— Ляпок насадила? Байдуже. Усі ми з цього починали.
Підскочив до Генки:
— Сором! Адже ти майбутній космонавт, а в носі колупаєшся!
Тої миті я уздрів Гогу Бунятова:
— А ти? Чи не соромно? Ти заслуговуєш зневаги! Дражнити товариша за те, що він разом з матір'ю підмітає вулицю! Хіба ти не знаєш, що "мамы разные нужны, мамы всякие важны"? Еге ж, на мою думку, ви без мене пропадете. Скільки ще у вас вад! Вирішено, я залишаюся назавжди!..
Коли я зійшов у вестибюль, Насті й Сашка не було. На стільці самітно лежав мій портфель.
А наступного дня я знову прибіг до школи раніше за всіх, щоб Ніна не встигла призначити до моїх першокласників нового вожатого. Вихопив у неї назад заяву і з радощів улетів до класу, міркуючи про те, як поведу дітлахів фотографуватися.