Білі пароплави

Володимир Желєзніков

Коли Риті виповнилося двадцять дев'ять років вона вирішила, що вік уже не малий, що старість не за горами й час налагодити безладне життя їхньої родини. Тому вона сказала чоловікові Глібу й синові Павлу, що відтепер вони житимуть, як усі люди: у відпустку їздитимуть до моря, вчасно обідатимуть та снідатимуть і куплять телевізор. При цьому вона виразно подивилася на Гліба.

— Будь ласка,— неохоче мовив Гліб.— Я зовсім не проти.

— А як я тепер вас зватиму? — запитав Павлик.

Річ у тім, що Павлик звав своїх батьків на ім'я. Це повелося ще з того далекого часу, коли Павлик був зовсім малий, а Рита й Гліб такі молоді, що ніхто не вважав їх за справжніх батьків.

Рита подумала, поглянула на себе в люстро, підбила зачіску й відповіла:

— Це може поки лишитись, як і досі.

Павлик з жалем подивився на батька. В Павлиновому житті нічого, власне, не змінювалося. Зреш тою, не так уже важко приходити вчасно на обід і їсти якісь супи та котлети, хоча, взагалі-то, безглуздо їсти ці супи, коли продаються такі смачні речі, як ковбаса або консерви в томаті. А от батькові це загрожувало значно більшим.

— Чи довго ти збираєшся працювати в цій експедиції? — запитала Рита.

На хвилину запала мовчанка.

— До літа попрацюю,— відповів Гліб.— А тоді покину експедицію, і ми вирушимо всі разом до моря.

Ця розмова відбулась у квартирі Головиних узимку.

Потім Гліб поїхав знову в експедицію на Ангару, а Павлик з Ритою і далі жили в місті. Вони чекали літа й часто вечорами мріяли про море.

Нарешті настало літо, і приїхав Гліб.

Рита була на роботі. Павлик гуляв у дворі.

— Довго ти не приїздив! — сказав Павлик.— Запізнився на десять днів.— Він узяв у батька чемодан, і вони поволі рушили до під'їзду.

Чемодан був важкий. Мабуть, батько знову привіз зразки залізної руди. Але Павлик вимахував на ходу чемоданом, наче порожнім. У них з батьком було правило: як узявся нести, то вже терпи.

— То як руда? — запитав Павлик.— Визначили точно місце покладів?

— Ні,— відповів Гліб.

Коли батько не хоче відповідати — значить, щось не так. Це Павлик чудово засвоїв і далі не розпитував.

Скільки Павлик пам'ятає себе, стільки батько шукає цю руду. У дворі його прозвали "рудокопом". Колись батько працював у місті, в інституті, а щоліта під час відпустки відпливав по Ангарі, за чотириста кілометрів, щоб шукати руду. Колись там працювала маленька експедиція, і в ній на практиці були Павликові батько й мати. Потім експедицію закрили, вирішили, що великих покладів руди в тому районі немає. Усі так вирішили, крім батька і відтоді він вирушав у тайгу.

В інших хлопців батьки їхали у відпустку на риболовлю або в село, а його батько шукав у тайзі руду. А торік він переїхав на будівництво нового сланцевого комбінату, щоб бути ближче до району своїх пошуків.

Вони зайшли у квартиру.

— Розкажи-но про свої справи,— попроси Гліб.

— Перевели у п'ятий,— відповів Павлик. Одна трійка — з історії. Розумієш, історія — нудота. Якогось там року та якогось там року... Загалом я все знаю, а подробиці розповідати не люблю і за це мені знижують оцінки.

— Ніколи ти, брате, не вилазиш із трійок.

— Подумаєш,— мовив Павлик,— історія...

— Якщо ти нічого не тямиш в історії,— відповів Гліб,— то краще помовч. Ким би ми стали, якби не знали історії? Ти, наприклад, не знав би, хто такий Колумб або Спартак.

Павлик мовчав, удавав, ніби батько каже найзвичайнісінькі речі.

— Як мати? — запитав Гліб.

— Добре,— відповів Павлик.— Чекає тебе і лаштується у відпустку. Шиє літні сукні. Кілька штук уже пошила. Купальник купила та біленьку гумову шапочку, щоб волосся в морі не намокало. А я гадаю, не цікаво, якщо волосся сухе після купання. Просив, щоб купила мені ласти й маску для плавання,— вона не хоче. Каже, навчися спершу плавати.

У передпокої грюкнули двері. Це прийшла Рита.

— Молодець, швидко прийшла,— сказав Гліб.

— Рухалася зі швидкістю реактивного літака,— відповіла Рита.

Вони поцілувалися. Мати завжди трошки бентежилася, коли приїздив батько після тривалої відсутності, і Павлик це розумів. Він задивився у вікно.

— Як ви тут жили? — запитав Гліб.

— Не жили, а чекали,— відповіла Рита.— А тепер ми нарешті поїдемо до моря. Ну просто жах і як хочеться до моря! — Вона заплющила очі.

Павликові було саме враз увійти в розмову, і він сказав:

— Чого ти заплющила очі?

— Це сиве небо заважає згадувати море, сонце й пароплави.

— У нас по Єнісею теж ходять пароплави.

— Та що ти, Павлику,— сказала Рита.— Там зовсім інші пароплави. Там усі пароплави 6ілі. Розумієш? Синє море, високе небо, сонце... І раптом далеко в морі виникає білий пароплав. Він яскравіший за сонце, і тобі весь час здається, що він зникне, щезне, що не може бути в житті такої краси. А він не зникає. І ось він уже стоїть на пристані, і, щоб тобі стати щасливим, треба ступити десяток кроків — і ти зійдеш на його палубу. А потім попливеш по морю...

Гліб промовчав, і Павлик промовчав. Бачив, що батько в кепському настрої. І не помилився. Вранці, коли він іще лежав у ліжку, почув розмову батьків:

— Отже, ми знову не поїдемо? — запитала Рита.— Я лаштувалася, чекала. Павлик теж чекав. У інституті всім похвалилася.

— Я зараз не можу поїхати з експедиції. Потерпи ще місяць.

— Ах, знову за рибу гроші! Місяць, іще місяць. Я вже чекаю десять років. Це понад мої сили. Якщо ти не втомився, подумай про мене.

— Поїхати зараз з експедиції я не можу,— сказав Гліб.— Адже ми зробили ще тільки три свердловини. Стільки років я цього домагався, а тепер, коли мені дали нову бурову, я поїду собі? Це просто зрада!

— Ти полюбляєш гучні слова. "Зрада"! — сказала Рита якимось неприродним голосом.— Це смішно, але в будинку досі ніхто не знає навіть нашого прізвища. Мене звуть дружиною "рудокопа". Павлика — сином "рудокопа".

— Ну гаразд,— сказав Гліб.— Годі.

— Що гаразд? — спитала Рита. В неї досі ще був неприродний голос.

— Ти поїдеш з Павликом до моря,— мовив Гліб. Мабуть, він теж розмовляв неприродним голосом.— Будеш там купатися й загорати, дивитися на своє синє небо й на свої білі пароплави.

— Добре,— сказала Рита.— Я поїду!

— Добре,— сказав Гліб.— їдь!

Вони обидва сказали "добре", хоча нічого доброго в їхній розмові не було. Із усієї цієї події Павлик засвоїв тільки одне: краще, коли батьки розмовляють природними голосами