Білі пароплави

Сторінка 2 з 8

Володимир Желєзніков

* * *

Вони приїхали в Гагру, зняли кімнату й одразу ж побігли до моря.

По дорозі на пляж їх зупинив старшина — міліціонер. Він суворо подивився й сказав:

— Старшина Нанба. Гостинно просимо до нашого міста, але майте на увазі, що в нас жінкам у штанах ходити не заведено: в кіно не пускають, у ресторан теж не пускають.

— Гаразд,— відповіла Рита.— Ми щойно приїхали, а в дорозі, знаєте, зручніш у штанах.

— Зручно — де ще не означає достойно,— сказав Нанба.— Жінка ходить у сукні, чоловік — у штанах. Тисячі років.

— Ну, знаєте, відтоді багато що змінилося,— сказала Рита.

— Але не в цьому,— відповів Нанба.

На пляжі скупчилося багато людей, неможливо було знайти вільне місце. Рита й Павлик стояли геть розгублені. їх приголомшила ця новизна облич, ця гомінка строката юрба, це блискотливе сонце. Але раптом якийсь чоловік у великих зелених окулярах потіснився, і вони швидко розляглися на невеличкому клаптику землі й побігли до моря.

Добре Риті — вона чудово плавала, а Павликові довелося борсатися біля берега, серед зовсім малих дітлахів. Тому йому швидко набридло, і він повернувся на те місце, де вони роздяглися, й ліг загорати.

— Дивись, згориш,— сказав чоловік в окулярах.— Недавно приїхали?

— Сьогодні,— відповів Павлик.— Ми літаком прилетіли.

— Твоя сестра чудово плаває,— сказав чоловік.

Павлик подивився на море й побачив удалині, серед сліпучих морських блискіток, біленьку материну шапочку.

— Це не сестра,— сказав він не дуже приязно, бо раптом несподівано згадав батька.— Це моя мати.

— А-а...— протяг чоловік.— Так, так. Приглянь за речами, а я поплаваю.

Він стрімко кинувся до води, пірнув у хвилю, випірнув і поплив уперед. Павлик стежив за ним. Спершу чоловік плив, зануривши голову у воду, сильно змахуючи руками, потім підвів голову й підплив до Рити. Вони про щось там розмовляли, а Павлик дивився на них, і настрій у нього геть зіпсувався. Він скосував на акуратно складені речі чоловіка й побачив бінокль.

Він подумав, подумав і вирішив скористатися біноклем — зрештою, той же попрохав його пильнувати речі.

Павлик узяв бінокль і скерував у море. Обличчя в Рити й чоловіка відразу стали великими, і здавалося неприродним те, що він бачить, як ворушаться їхні губи, а слів не чує.

Чоловік щось говорив, а Рита усміхалася.

Павлик її дуже добре бачив. Навіть прямі короткі брови, навіть очі з підфарбованими кутиками. Він поклав бінокль і відвернувся.

Рита вийшла з моря, підійшла до Павлика і заходилася ляскати його вологими, холодними руками по спині.

Павлик підвів голову, подивився на матір і усміхнувся. Не міг він не усміхнутися, бо вона була така весела, гарна, і всі навколо на неї дивилися.

— Ходімо, я тебе вчитиму плавати,— сказала Рита.

— Ходімо,— сказав Павлик.

Він навіть не оглянувся на сусіда.

Рита підтримувала його, а він відчайдушно молотив ногами, бив руками. Потім він побачив, що їхній сусід скерував на них бінокль. "Дивись, дивись,— подумав Павлик.— Дивись, дивись, як нам весело й гарно вдвох. І зовсім нам не треба, щоб хтось сторонній розважав нас своїми розмовами".

— Білий пароплав,— сказала Рита.

І Павлик побачив перший білий пароплав. Він ішов самісінькою окрайкою моря, там, де воно зливалося з небом. І було навіть незрозуміло, чи то він іде по морю, чи то летить по небу.

— Ох, здорово! — сказав Павлик.— Шкода, немає з нами Гліба.

— Так,— відповіла Рита.— Звісно, шкода.

Цього ж дня вони відправили Глібові телеграму зі своєю адресою. Тепер вони щодня вранці, перед тим як іти на пляж, заходили на пошту і у віконці "до запитання" читали, чи немає листа Головиній Маргариті Петрівні. Але Головиній листів не було. Не писали листів Головиній.

— Ну й гаразд,— сказала Рита.— Не пише — й не треба. Давай тепер два дні не ходити на пошту.

Павлик промовчав: два дні не ходити на пошту — це було занадто. Наступного дня він, ані слова не кажучи, завернув знову до пошти, але мати зупинила його.

— Ми ж домовилися не ходити на пошту,— сказала Рита.

— А раптом нам надійшов лист,— відповів Павлик.

— Немає там ніяких листів,— сказала Рита.— Знаєш що? Давай зайдемо на пошту ввечері, коли надійде друга пошта.

Павлик неохоче погодився, і вони попрямували до моря. Настрій у них був кепський.

Коли вони почали сходити на пляж, Павлик побачив чоловіка з біноклем — Валентина Сергійовича. Той сидів, нібито чекав на когось, і дивився в бінокль у бік моря.

— Знову цей тут,— сказав Павлик.— Ходімо на інше місце.

— Ходімо,— погодилася Рита.— Мені, зрештою, байдуже, де купатися.

Потім вони довго купалися й довго загорали. А коли вертоліт злетів над ними — вертолітний майданчик був тут же, на березі моря,— Павлик сказав:

— Знаєш що? Сходжу-но я на пошту. Адже вертоліт привозить з Адлера другу пошту.

— Візьми мій паспорт,— сказала Рита.

На пошті, у віконці "до запитання", дівчина вже знала Павлика, тому вона, всупереч установленому правилу, видала йому лист за чужим паспортом.

На конверті рукою Гліба було написано: "Головиній М. П.". У дужках: "Особисто для Павлика".

Павлик одразу ж розпечатав конверт і прочитав:

"Дорогий Павлику,— писав Гліб.— Життя моє спливає без особливих змін. Бурова пройшла тільки двісті метрів. Працюємо повільно. Грунт міцний — дев'ятої категорії! За вісім годин свердління проходимо всього два-три метри. А нам треба буде пройти метрів сімсот, щоб з'ясувати граничну глибину й розміщення рудного тіла. До залізорудного шару ще не дійшли. Я ж поки що, як і досі, ходжу в тайгу й складаю геологічну карту місцевості. Бо ж просто смішно — досі нема геологічної карти цього району. Адже тут повно найцінніших корисних копалин. У тайгу я ходжу не сам, а з двома помічниками: Кешкою Савушкіним, сином водія, і Любою Смирновою, дочкою бульдозериста. Це, брате, такі люди, що ой-ой-ой! Чудові промивальники. Кешка — той тайгу відчуває, виведе з будь-якого болота. Краще за компас. Він мріє, як і ти, бути геологом. А Люба взагалі дівчина з дуже цікавою біографією. Вона жодного разу не була в місті. Весь час живе по експедиціях.

У нас тут прохолодно, часто йдуть дощі, і дуже шумить Ангара. Пиши частіше;

Твій батько".

Павлик перечитав лист і подумав, що мати так довго чекала цього листа, а їй у ньому ані словечка. Він пішов до моря і ще здаля помітив, що мати дивиться в його бік і, побачивши в його руці лист, радісно усміхнулась і швидко пішла йому назустріч. Вона взяла конверт, здивувалася, що він розірваний, і подивилася, кому адресовано лист. Потім усе ж прочитала лист одним духом і повернула синові.