Ми сиділи смирно, склавши руки на колінах, і Миколка викладав мені свій план нашого звільнення. Він пропонував рвонути до тахти, зісмикну-ти з неї ковдру й накинути собаці на голову.
Як бачите, план був простий, але Миколка про. понував, щоб виконав його я, а я відповів, щ0 поступаюся йому, оскільки це його план. А він процідив, не розтуляючи губів, щоб не розлюту. вати вівчарку завчасно, що не може одна й та сама людина і вигадувати і виконувати, що має бути поділ розумової і фізичної праці.
Так ми сперечалися доти, доки не повернулася господиня квартири. А потім ми потрапили до дідуся. В нього було двоє сфачок, і він тримав їх на руках. Коли він довідався про всю нашу історію і про те, як зник Малюк, і про те, що Наташка від переживання захворіла на вітрянку, то страшенно занепокоївся, що його собаки можуть заразитися вітрянкою.
І ось після цього, коли ми з Миколкою, стомлені й сердиті, купували бублики біля метро, щоб трохи втішити себе, я побачив дядька Шуру. Я хотів до нього підбігти, але в останню мить пізнав його співрозмовницю й поквапно загальмував. Від несподіванки я вдавився бубликом і закашлявся: адже дядько Шура розмовляв не з кимось там, а з Надією Василівною!
Миколка-графолог, щоб припинити кашель, ударив мене що було сили по спині. Після цього до мене знову повернувся дар мови, і я прошепотів:
— Он стоїть дядько Шура.
— І вона? — здогадався Миколка. Я кивнув.
— А я ж то гадав, що дядько Шура заспокойся і вона назавжди зникла з нашого життя!
— Простак! — відповів Миколка-графолог. Вони стояли один проти одного, і поміж них
височіла її віолончель. Вони навперемінки, а іноді й одночасно підтримували її: то Надія Василівна, то дядько Шура, то разом, і тоді їхні руки стикалися.
Прохолодний вітерець метляв полами її розстебнутого пальта і так само метляв волоссям на непокритій голові. Але вона нічого цього не помічала, уважно слухала дядька Шуру й показувала всім своїм виглядом надзвичайну ніжність до нього. Він дбайливо застебнув їй пальто й звів угору комір. Коли він зводив їй комір, вона встигла притулитися щокою до його долоні.
— Спритна! — Миколка-графолог жував буб-
1
лик і єхидно позирав на мене: — А твій хірург розкис.
Нарешті Надія Василівна знехотя скинула віолончель на плече, і вони розійшлися.
Дядько Шура пройшов повз мене, не помітивши. Чи до мене йому: він не бачив нікого й нічого. На-разився на якусь жінку, вибачився. Радісна усмішка не сходила в нього з обличчя.
— Ну,— Миколка-графолог підштовхнув мене,— треба діяти. І
— Добре,— слухняно погодився я.— Зараз я їй усе поясню.— Я загрозливо сунув бублик у кишеню, немовби це пістолет, й кинувся в погоню за Надією Василівною.
Я випередив її і заступив дорогу.
Ні, вона не змінилася. Вона була така сама прекрасна, як і колись, а може, навіть краща, тому що схудла і очі в неї від цього збільшились. Це було щонайприкріше.
— А, Борю, здрастуй! — весело сказала вона.— Звідки впав?
— З метро вийшов і побачив вас,— багатозначно відповів я, сподіваючись, що вона почне передо мною виправдовуватись.
Але ні, вона й на гадці не мала виправдовуватися, опустила руку на моє плече й радісно запропонувала:
— Проведи мене трохи, бо я, як завжди, запізнююсь.
І я раптом чомусь зрадів і непомітно для себе пішов поруч неї.
— Понеси віолончель,— попросила вона.
І її віолончель опинилась у мене в руках, і блаженна усмішечка, яка щойно осявала обличчя дядька Шури, поповзла по моїх губах.
Раптом я побачив Миколку-графолога, який чомусь простував нам назустріч, хоча ми розсталися біля метро. Він пильно поводив очима, але, щиро кажучи, я пізнав його тільки тої миті, коли він штовхнув мене в бік.
Віолончель злякано дзенькнула, і я зупинився.
— Ти що? — запитала Надія Василівна.
"Але ж і негідник! — подумав я про себе.— Але ж і дамський догідник! Через якісь там променисті очі ладен був зрадити ідею! Добре, що графолог учасно мене зупинив. Молодець!"
Я відвернувся, щоб не бачити обличчя та гіпнотичних очей Надії Василівни, й процідив:
— І дядька Шуру, до речі, я теж бачив,— і простягнув їй віолончель.
— А-а-а,— невиразно відповіла вона, ще не розуміючи, в чому річ, і взяла віолончель.
Схоже було, що моя витівка ніяк на неї не подіяла. То що ж, підемо далі, розхрабрився я, це нам не важко, наша путь не далека. Я дістав з кишені недоїдений бублик, угризся в нього зубами й запитав:
— Він дуже змінився, схуд, еге ж?
— Життя налагодиться, він і поправиться,— відповіла вона.
— А коли воно налагодиться? — не відчеплю-вався я і єхидно, на манір Миколки-графолога додав: — Адже ви знаєте все наперед.
— Місяців за два,— сказала Надія Василівна.
— За два? — перепитав я.— А на мою думку, значно раніше, якщо їм ніхто не заважатиме.
— Он як,— сказала Надія Василівна, ніби хотіла запитати: "Що з тобою скоїлося, друже мій?"
Вона так сумно й дивно поглянула на мене, ніби відкрила в мені щось неприємне.
Я потім часто згадував її погляд.
Якийсь перехожий штовхнув її, зачепившись за віолончель. Вона рвучко зняла її, одірвала ременем ґудзик в пальті, не звернувши на це ніякої уваги, її довгі коси, квапливо загорнуті в жмутик,-мабуть, вона квапилася на побачення до дядька Шури й не встигла охайно зачесатися,— від рвучких порухів розсипались і впали їй на обличчя. Відкинувши їх, вона, не дивлячись на мене, залишила поле бою.
Вона тікала від мене вже вкотре, на ходу займаючись своєю улюбленою справою: перекидаючи віолончель з однієї руки в другу.
Цієї миті до мене підійшов Миколка-графологі схвально гмукнув.
— Гадаю, я її переміг,— невпевнено сказав я.
— Атож,— підтримав Миколка.— Бачив, як вона рвонула!
— Може, я занадто суворо? — запитав я.
— Ситуація вимагала рішучих учинків,— сказав Миколка.
— Все ж таки її шкода,— признався я.
— Ти виконав свій обов'язок,— сказав Миколка.
Його маленьке рухливе обличчя набуло скам'янілості: він явно зневажав мене за нерішучість.
Нерозважлива хвацькість опанувала мене, і я, щоб не відставати від Миколки-графолога, сказав:
— Мавр зробив свою справу, мавр може піти!
— Теж тьотя Оля? — здогадався Миколка.— Це треба запам'ятати.
Я кивнув: вона, моя вчителька. Щоправда, тьотя Оля завжди промовляла ці слова гірким, невдо-воленим голосом, і вони їй правили за приказку до якогось вислову, на зразок: "Немає нічого гіршого за самозакохану юність. Усе-бо вони знають, усе-бо вони розуміють, до всього лізуть, усе вирішують і тому б'ють дуже боляче". Я ж, як бачите, обмежився лише першою її фразою.