Дорога на Красне й справді була непролазною, але обабіч, по краю озимого поля, бігла стежечка, підсохла і утрамбована пішим людом. Чонкін ішов по місцевості, яка нічого йому не нагадувала, доки не досяг пагорба, за яким відкрилася панорама, і її вже він упізнав одразу. Село, перехняблені хатки і крутий спуск до річки Тьопи.
Інші села, що лежали вздовж асфальтового шосе й неподалік од нього, давно вже були освоєні моторизованими горожанами, перебудовані і набрали вигляду скромно процвітаючих дачних містечок. У Красне ж, з огляду хронічного бездоріжжя, добиралися найбідніші дачники без автомобілів. Вони хат не скуповували, за постій платили мало, через те село не розвивалося і зосталося майже в такому ж вигляді, в якому його покинув Чонкін, майбутній містер, восени військового сорок першого року.
Спускаючись у село, зустрів він вершника у високих чоботях, шкіряних галіфе, куртці і в капелюсі з вузькими, спущеними на вуха крисами.
– Хай! – сказав йому Чонкін. На що вершник відповів припідняттям капелюха і словами:
– Бажаю здравствувати!
– Гладишев? – здивувався Чонкін. – Кузьма Матвійович?
– Гладишев, – погодився зустрічний. – Тільки з поправкою. Не Кузьма Матвійович, а Геракл Кузьмович. А Кузьма Матвійович отам спочиває, на цвинтарі.
– Соррі! – сказав Чонкін. – Дуже схожі.
– Так усі кажуть, – підтвердив Геракл Кузьмич, дипломований агроном і батько невеликого сімейства. – А ви мого папашу, отже, знали особисто?
– Стрічались, – Чонкін уважав, що нема потреби щось деталізувати. – А Нюра Бєляшова, поштарка, жила тут…
– Так вона й зараз живе, он у тій хаті, – сказав Геракл Кузьмич. – Тільки її зараз там немає. По хліб пішла у Долгов.
Це повідомлення знову здивувало Чонкіна: як це за хлібом – з села у місто, а не навпаки? А втім, подумавши, він згадав, що й сам на своїй фермі буханців не пече.
Не дочекавшись від Чонкіна більше ніяких ні запитань, ні коментарів, Геракл Гладишев сказав йому:
– Ну, бувайте здорові!
І, приклавши руку до капелюха, чмокнув губами. Кінь зрозумів цей звук правильно і поніс вершника неквапною риссю вперед.
18
Нюрина хата, як це не дивно, зосталась точно такою, як і була в те давнє літо, тільки десь-то почорніла, скособочилась іще більше, і наличники на вікнах облупилися. І город, і ґанок, і навіть кабан перед ґаночком лежав точнісінько на Борка схожий. А втім, це був саме Борко, не той, але з тим самим іменем (а іншого в нього й бути не могло). Нюра не знала, що є такі вразливі патріоти, які б могли її осудити і навіть занести до списку русофобів за те, що тваринам дає російські, людські імена. Але ніяких інших – англійських, німецьких чи єврейських – імен для тварин Нюра через недостатню грамотність не знала, і тому для кабана в неї не було ніякого іншого імені, крім Борка, а свиней жіночого роду вона називала Машками. І кіз називала Машками, і корів, крім тільки однієї, яка була в неї до війни і яку німці забрали. Та, єдина, називалась Красавкою.
Хата була зачинена на висячий замок, ніби навіть той самий замок, який висів до війни, важкий, чорний, зачеплений іржею по боках, з фінтіклюшкою, що закривала отвір для ключа. У Чонкіна промайнула в голові мимольотна, дурнувата та й страшнувата думка: якщо тут нічого не змінилося, то, може, й Нюра зосталася такою, як була, молодою, вродливою, міцною, з крупними випуклими формами? Він сів на сходинку ґанку, закурив. Кури гуляли по двору, і кабан, солодко рохкаючи, рив під тином яму явно без практичного наміру, а лише для свого задоволення.
– Борко! – не сумніваючись в імені, покликав його Іван і поманив пальцем: – Кам хір!
Борко підвів голову, поглянув на Івана з певним сумнівом, чи не звернено це запрошення до якоїсь іншої однойменної істоти.
– Кам хір! – повторив Іван.
І хоча англійською мовою Борко навряд чи володів, але інтонацію зрозумів правильно і ступив кілька кроків у напрямку сторони, що запрошувала. Пройшов трохи, зупинився.
– Давай, давай, – заохотив Чонкін. І поплескав себе по литці. Зрештою Борко підійшов і довірливо тицьнувся брудним п'ятачком у чонкінські кросівки. Чонкін почухав Борка за вухом, той вдоволено зарохкав, повалився на бік, дозволяючи себе ніжити й пестити. А Чонкін згадав того Борка і щось іще з того життя згадав, і згадав, куди Нюра ховала ключа. Не вірячи власному передчуттю, засунув руку під дошку – і звичайно, там він і був, ключ. Там саме, де лежав без чогось п'ятдесят років тому.
– Фанні, – сказав сам собі Чонкін, відкриваючи замок. – Чудесно! – переклав сам себе рідною мовою.
У сінях він роззувся і, увійшовши до середини, побачив, що тут все по-старому. Не було в хаті нічого нового, окрім, можливо, двох стільців із гнутими спинками і телевізора "Горизонт", що стояв у кутку, накритий мереживною салфеткою. Щоправда, була іще одна річ, яка спадала в око з порогу. Просто над телевізором висів подвійний портрет жінки й мужчини. Жінка в барвистому хорошому платті, трохи навіть підмальована, з рум'янцем на щоках. Це, Чонкін здогадався, була, звичайно, Нюра. А мужчиною, який тісно притулився до неї і зирив просто на Чонкіна, був красень-полковник у льотчицькому кашкеті, із зіркою Героя Радянського Союзу і потрійним рядом орденів під нею. Чонкіну здалося, що полковник (мабуть, той, про кого патякав колись Льоша Жаров) дивиться на нього не просто так, а з насмішкою суперника-переможця.
І – ось вона, натура людська! – спалахнуло в ньому і обпалило почуття ревнощів. Сам розумів він, що це дивно і по-дурному: життя минуло, і стільки в ньому всього сталося, роками не згадував він про свою передвоєнну кохану – які вже там ревнощі! Але, розуміючи, що права на ревнощі у нього немає, справитися із собою не міг і, походжаючи по кімнаті, кидав на полковника лихі погляди і сердито бурчав звернені до Нюри докори, що не діждалась, спокусилася зірками на погонах і зіркою на гімнастерці, а рядового солдата без зірок викинула із серця. Так він ходив, розмахував руками, бурмотів, сам не відаючи, що плете, не звітуючи перед самим собою, що він вже не солдат, а за реальним становищем у суспільстві і за достатком, можливо, навіть вищий за радянського генерала. Але, розхвилювавшись, не в змозі був стримати себе і так ходив, доки не помітив на серванті пачку перетягнутих резинкою паперів. Він узяв їх і побачив, що то не просто папірці, а давні, дуже давні листи, складені трикутником, як це робилося під час війни. Усі вони були проштемпельовані і адресовані Бєляшовій Анні Олексіївні, а на зворотній адресі стояло "Енська частина" і нічого більше.