– Ми про нього поговоримо наступного разу, – пообіцяв оберштурмфюрер. – А зараз у мене до вас запитання. Це, вибачте, що у вас на ногах? Я маю на увазі не чоботи, а те, що на них.
– Це? – Гладишев поглянув на свої ноги, стенув плечима, не розуміючи, чим його взувачка могла зацікавити такого важливого представника великої Німеччини. – Це так, гумові вироби.
– Щось ніби калоші? – спробував уточнити есесівець.
– Можна сказати, що й так.
– Це радянські калоші, – усміхнулася колишня Капітоліна. – Якщо я вірно пам'ятаю, росіяни їх називають чуні, гандони, гімнодави і ЧТЗ. ЧТЗ, – пояснила вона Шлегелю, – це Челябінський тракторний завод.
– Вельми цікаво, – сказав Шлегель. – І вони дійсно не пропускають вологу?
– Ніколи, – запевнив Гладишев. – Дуже якісний товар.
– Правда? – Шлегель вийшов з-за столу, обійшов довкола Гладишева, помацав чуні ногою. – Послухайте, пане учений, а чи не продасте ви мені ці ваші ось…
– Мої ці ось? – розгубився Гладишев. – Вони вам потрібні? – Він стрепенувся. – О, якщо потрібні, то звісно. – І він став здирати чуні, наступаючи носком однієї ноги на п'ятку другої. – Я із задоволенням подарую вам. На знак величезної поваги.
– Дарувати не потрібно, – остудив його Шлегель. – Ви маєте знати, що німецький офіцер хабарів не бере. Я заплачу вам за ваш тракторний завод двад… себто п'ятнадцять окупаційних марок.
Після того як Гладишев пішов, Шлегель долучив придбаний щойно товар до того, що вже було укладено в посилку, і додав супровідну записку дружині з поясненням, що це взуття місцеві дами взувають, коли ходять у театри, кабаре та інші звеселювальні заклади.
3
На оправдання Кузьми Матвійовича Гладишева варто сказати, що він зовсім не був переконаним супротивником радянської влади, як і не був свідомим прибічником націонал-соціалізму. Але він, подібно до багатьох учених, хотів би стояти осторонь політики, вважав найголовнішою справою життя втілення своїх наукових досліджень, а з чиєю допомогою це буде зроблено, йому було байдуже…
Незважаючи ні на що, він своїм візитом у Долгов був задоволений. Йому здалося, що він зумів здобути прихильність німецького коменданта. Звичайно, здобув, раз комендант вступив із ним у комерційні стосунки і дав йому зустрічне завдання, яке, повернувшись у село, Гладишев узявся негайно виконувати. Він вирвав із загального зошита два листки і на одному з них написав: "Список євреїв села Красне", і на другому: "Список комуністів села Красне". У список комуністів він вніс лише одне прізвище – колишнього парторга Кіліна, якого, втім, на той час в селі не було, а під другим незаповненим списком Кузьма Матвійович написав: "На жаль, на даний момент євреї в селі Красне не проживають".
4
Хоча гладишевському гібриду німці також ходу не дали, але завзяття його ними було помічене, і невдовзі Кузьму Матвійовича викликали до оберштурмфюрера Шлегеля і запитали, чи не бажає він стати старостою села Красне. Пропозицію він прийняв, тому що з молодості мріяв обійняти керівну посаду, але за радянської влади йому подібного не пропонували.
На посту старости багато шкоди завдати своїм односельцям він не встиг, але в одному все ж таки відзначився. Коли від німців надійшла рознарядка реквізувати в найбільш заможних селян Красного десять голів рогатої худоби, що підлягали вивезенню, Гладишев першим номером вписав Нюрчину Красавку, яку після відомого випадку він ненавидів так люто, що бажав їй смерті, як заклятому людському ворогу. Він тоді ще і Чонкіна зненавидів, і Нюру, але понад усе на світі, понад Чонкіна і Нюру, понад Сталіна і Гітлера ненавидів Красавку. Часто згадував він, а іноді навіть у сні бачив, як вона спустошує його город, як нагло дожирає останній кущ ШДОНАСу, і надіявся, і пристрасно мріяв, що колись доживе до часу ікс, коли її, цю рогату сволоту, візьмуть за мотуз і поведуть, хоч і впиратиметься, на бойню.
Рано-вранці шість кривоногих солдатів німецької зондеркоманди виводили Красавку з Нюриного хліва, і корова, як Гладишев і передбачав, щосили впиралася, виставляла вперед ноги, опускала голову і мотала нею, а Нюра безпомічно намагалася її відбити. Гладишев спостерігав за цим із вікна і радів надзвичайно.
Нюру відштовхували усе сильніше, вона падала, підводилася і знову кидалась до корови. Гладишев бачив, як вона намагалася щось пояснити літньому фельдфебелю із забинтованим горлом. Благально складала човником руки, падала на коліна, хапала фельдфебеля за ноги. Той, можливо, й сам був із селян і розумів відчай російської жінки, не хотів завдати їй шкоди і тому не відразу вдарив її, а спочатку виривався і, відлякуючи, замахувався прикладом, але коли вона знову кинулася до корови і, вхопившись за мотуз, потягла її до себе, не стримався і так ударив її в живіт, що вона впала і, скорчившись у три погибелі, довго лежала при дорозі й смикалася, як в агонії, заким Нінка Курзова не підвела її і не відвела додому.
Реквізованих корів швидко зібрали на краю села і повели в бік Долгова строєм підмерзлою дорогою, якою завжди когось гнали. То куркулів до Сибіру, то мужиків в армію, і все однією дорогою, і все в один бік – туди, за пагорб, за яким була наче чорна діра. Туди йшло багато, але рідко хто повертався.
Гладишев вийшов на ґанок подивитися на гнану скотину. Він бачив, як Нюра намагалася врятувати свою корову, бачив, як німець спершу відштовхував її, а потім усе-таки ударив. Здатності до співчуття селекціонер ще повністю не втратив, але ненависть до Красавки і жадоба помсти переважили інші його почуття, і, впевнившись, що тепер руйнівниця його наукових досліджень отримає заслужене покарання, він повернувся до хати, випив на радощах цілу склянку свого самогону і мовив сам до себе:
– Ех-ха-ха! – і збуджено потер руки.
– Чом це ти так радієш? – запитала його Афродіта, щойно прокинувшись.
– Життю радію! – відповів він весело. – Радію, що ми з тобою іще живемо, а дехто вже ух-ху-ху!
Але недовго тривала радість ученого самородка. У сніжному і морозному грудні Червона Армія, пожертвувавши життям мільйонів своїх солдатів, отримала під Москвою першу перемогу у війні з загарбниками. Долговський район був звільнений партизанами, якими командувала Аглая Степанівна Ревкіна. За її наказом німецьких приспішників виловлювали і без довгих розборок вішали в Долгові на площі Загиблих Борців. Але потім хтось звернув увагу на те, що тоді виходить, що й повішені відносяться до загиблих борців. Це міркування внесло деяке сум'яття в дії влади, розправи над німецькими угодниками тимчасово припинилися.