Додому вона поверталася така слабка, що й ноги не тримали. Добре, що трапилась конем Тайка Горшкова, довезла.
Було вже темно, коли Нюра вилізла із саней і наблизилася до хати. Ще двері не відкривши, почула запах, від якого давно одвикла. Увійшла до хати, при світлі гасової лампи побачила: за столом батько, Олімпіада Петрівна і Вадик пригощаються. З казанка варене м'ясо руками тягнуть і чавкають голосно, як поросята.
– Смачного, – сказала Нюра.
– Спасибі, – відповіла Олімпіада Петрівна.
– Нюра! Дочка! – спохопився батько. – Слава богу, повернулась. А де ж ти була, шо робила?
– А ти не знаєш? – запитала Нюра.
– Ну відкіля ж мені знати, донечко? Ти ж мені хіба шо говориш? Куди пішла, коли прийдеш, мені не кажеш. Та шо із тобою трапилося-то?
– А те трапилося, що дитятко народила, а воно померло. Навіть як назвати його не придумала.
Сказала і здивувалася власному спокою, наче про щось звичне повідомила.
– Ой! – вирвалося в батька. – Ой, Нюро, та шо ж це, та як же ж це?
– Боже! – приєдналась Олімпіада Петрівна. – Боже, яке нещастя! Як же ж це, Анно Олексіївно, таке трапилось?
– Трапилось, – відказала Нюра і стала знімати шубку.
Батько підскочив допомогти, бурмочучи:
– Ой-йой, як зле, Нюринька! Але знаєш, може, воно ше подивиться звідтіля, згори-то, на нашу житуху, як ми тут поневіряємося, і скаже: слава тобі, Господи, шо прямим рейсом потрапив одразу на небо. Ти сідай, Нюр, попоїж, – стягнув з неї шубку. – Сідай із нами, це, попоїж.
Вона голодна, довго упрошувати себе не примусила. Сіла за стіл, ухопила шмат м'яса, вп'ялась у нього зубами.
– Смачно? – спитався батько. – Правда, смачно. Жорсткувате трохи, а так нічого.
Жорсткувате чи ні, а стала рвати зубами з жадібністю. Виголодалась і давно м'яса не їла.
– А де ж м'яса-то взяли?
Олімпіада Петрівна підвелася і вийшла до себе.
– Дядя Льоша Борка зарізав, – повідомив Вадик.
– Ну нашо ти так говориш? – дорікнув батько. – Ти ж знаєш, я курки зарізати не можу, не те шо тварину. – Повернувся до Нюри: – Плечевий зарізав. Я його попросив, а він зарізав. Та й собі ось такий шмат узяв. Я кажу, куди ж тобі стільки, а він каже, а ти шо думав, задарма чи як я буду тобі надриватися?
Нюра перестала жувати і застигла з відкритим ротом як зачарована. З тим же виразом повернулася і подивилася на батька.
– Та ти чого, Нюр? – захвилювався він. – Та ти чого це так дивишся? Та ти не гнівайся, Нюр, не треба. Це ж не людина, це ж тварина. Вона без толку бігає як собака, а люди, Нюр, люди-то ходють голодні.
Нюра, затуливши рота рукою, рвонула із хати. Біля ґанку довго і немилосердно блювала. Вона думала, що помре, і не хотіла противитися смерті. Вона втратила свідомість, але не надовго, а коли отямилася на тому ж місці, над нею простоволосий стояв батько і термосив її за плечі.
– Та ти шо, Нюрок, та ти шо?
– Ах ти мать твою єті! – Нюра зірвалась на ноги, кинулась на батька з кулаками. Він – навтьоки, вона вхопила граблі і помчала за ним. Догнала його на дорозі і зі всього маху опустила граблі йому на голову, але потрапила не залізом, а держаком, який переламався. Батько вхопився за голову і сів на сніг, обливаючись кров'ю. Вона перелякалась й сіла поряд.
– Папаня, милий! О Господи, та що ж це я натворила!
Потім удома обмивала його, перев'язувала, плакала над ним, над Борком, над своєю долею.
Уночі в неї піднялась температура і розпочалась маячня. Вона хворіла три дні, а на четвертий прокинулась з ясною головою і зрозуміла, що доведеться жити далі.
15
Коли морози спали, Нюрині квартиранти переїхали в кімнату при школі. Олімпіаді Петрівні дали її з умовою, що вона буде вести перший і третій класи. Нюра зосталася з батьком, який поступово поправлявся. Шкіра на обличчі порожевіла, зморшки розгладилися. Голитися став через день шматком скла. Наприкінці ж квітня прийшов до нього незвичайний лист – не трикутник, як усі, а в конверті. Люба писала рівним кучерявим почерком, що живе одна, мужчин до себе не допускає, веде врівноважений спосіб життя. Віка росте розумною дівчинкою, уже знає букви і навіть уміє писати слово "папа". А начальник Роман Гаврилович Лужин декілька разів про нього питав, жалкував, що все так вийшло, і обіцяв, якщо Бєляшов повернеться, підшукати йому легшу роботу.
Прочитавши листа, батько засунув його назад до конверта і поклав конверта в кишеню гімнастерки. Але опісля Нюра бачила, що батько часто витягає цього листа, дивиться на нього, ворушить губами і думає про щось довго і важко.
А потім Нюра і деякі сусіди стали помічати за Олексієм Івановичем, що в теплі дні він у тілогрійці, ватяних штанях і валянках виходить із хати, сідає на ґанку, бере в руки палицю і, тримаючи її як пістолета, цілиться в перехожих.
Очевидно, він збирався повернутися до Люби і готував себе до можливого працевлаштування. Але тренування його виявилися даремними.
Якось Нюра годувала його капусняком з мерзлої капусти, а він, не донісши чергову ложку до рота, раптом захрипів, вирячив очі і, розплескавши капусняк, став трясти ложкою, наче збирався когось вдарити.
– Папаня! – закричала Нюра. – Ви що?
Та він тільки хрипів, тряс ложкою і витріщав очі.
– Папаня, – здогадалася Нюра, – ви помирати, чи що, зібрались?
Він припинив хрипіти і трястись, поклав ложку на стіл, поглянув на Нюру осмислено.
– Кажись, да, – сказав. І помер.
16
По селу рознеслася чутка: Іван надіслав таки Нюрі листа. Чутка пішла од Нінки Курзової, найближчої подруги Нюри і її довіреної особи. Вона по секрету розповіла Тайці Горшковій, а та по секрету Надьці Косорукій, а Надька знову ж таки по секрету сусідкам ближнім і дальнім, і так розійшлось, начебто Нюра приходила до Нінки й читала їй листа, щойно отриманого. З виду лист наче справжній. З адресою, з указівкою, що передати особисто в руки, і штемпель поштовий приляпано, але почерк-то, Нінка знає без сумніву, Нюрчин.
Жінки спершу довго не вірили, потім вирішили, що Нюрка від усіх своїх нещасть умом помішалась, і стали, одні не без єхидства, решта з простодушності, приставати, мовляв, раз твій чоловік об'явився і пише, то не тільки Нінці, а й нам прочитала-бись. Нюрка спершу віднікувалася, а потім погодилась.