— Чонкін! — лейтенант грюкнув по столу кулаком.
— А шо Чонкін, шо Чонкін? — став гніватися й підслідний.— Нібито сам не знаєш, як солдат опинюється де-небудь. Старшина послав.
— Який старшина?
— Ха, який! — Чонкін розвів руками і знову глипнув на грубку, на Сталіна, на дівчинку, ніби закликаючи їх у свідки безмежної тупості лейтенанта. Не знає, який ще може бути старшина.
— Ну, оцей о,— мовив він.— Ну, як його... Ну, Песков же.
— Отже, старшина Песков? — перепитав лейтенант, записуючи.— Перевіримо. А може, не було ніякого старшини, га, Чонкін? — Філіппов хитро глянув на Чонкіна і підморгнув.— Може, ти сам утік? Може, ти так вирішив, хай, мовляв, Вітчизну захищають всілякі дурні, а я розумник, я краще з бабою десь полежу. Може, так діло було?
— Не,— похмуро відказав Чонкін.— Не так.
— Аз якою ж тоді метою ти поселився у Беляшової?
— У Беляшової?
— Так, так, у Беляшової. З якою метою ти у неї поселився?
— Так же ж з метою, щоб жити з Нюркою,— пояснив Чонкін правдиво.
Лейтенант підвівся і ногою відсунув стільця до стіни. Він не був вдоволений результатами допиту, який набував безглуздого напрямку. Лейтенант нервував. Він тільки-но вранці повернувся з області, де підполковник Л ужин цілу ніч виймав з нього душу, в'їдливо випитуючи всі подробиці і деталі того випадку, коли оперативний загін під керівництвом Філіппова у повному складі був захоплений одним кепсько озброєним червоноармійцем.
— Жахлива історія,— сказав Л ужин.— Ні, я цього зрозуміти не можу. Тут щось не те. Щось ти від мене приховуєш. Може, ти це зробив навмисне, га?
— Навіщо? — запитав Філіппов.
— Аби я знав навіщо,— зітхнув Л ужин,— я 6 тебе розстріляв. Я цього не роблю тільки тому, що не хочу привертати до цієї справи уваги. Тому що з мене тоді також спитають. Отож іди поки що, але пам'ятай: я можу передумати.
— А як же бути з Чонкіним? — запитав лейтенант.
— З Чонкіним? — перепитав Лужин.— Як бути? Оформити як дезертира і — в трибунал. Справу не роздувати, нікого не втягувати. Але щоб я прізвища Чонкін ніколи більше не чув, ніде.
Філіппов повернувся в Долгов на світанку невиспаний і злий. Йому хотілося дійсно покінчити з цим Чонкіним якомога швидше, а для цього одержати від нього потрібні свідчення. Але Чонкін явно над ним знущався і корчив дурня.
— Ну, що ж,— мовив лейтенант, наближаючись до Чонкіна,— усе більш-менш ясно. Неясно тільки одне, як ви, радянська людина з простої селянської сім'ї, докотилися до того, що тепер сидите в тюрмі, як це зрозуміти, га, Чонкін?
Чонкін стенув плечима і хотів сказати, що він і сам не розуміє, як же це справді сталося, але нічого не сказав, бо раптом побачив перед собою цівку спрямованого на нього револьвера.
— Застрелю-у-у! — завив лейтенант.
Чонкін інстинктивно смикнув головою і вдарився потилицею об стіну.
В кабінеті одразу стало ніби незатишно. Від револьвера йшов дух рушничного масла і смерті.
— Зараз, суко, падло, випущу в тебе всю обойму! — звірів на очах лейтенант.— Та я тебе... в рот, і в ніс, і в печінку!..
Тут автор вимушений зупинитися у повному безсиллі. Боячись образити моральні почуття читача, він і подальшу мову лейтенанта не може відтворити інакше, ніж крапками, а окремі прийнятні слова, що випадково в ній траплялися, наводити нема ніякого резону, бо, вирвані з контексту, вони не передають ні глибини, ні яскравості, ні навіть смислу вжитих у даному випадку висловів.
Сидячи на табуретці, Чонкін намагався ухилитися від револьвера. Він од кидав голову і вдарявся потилицею об стіну. Цівка револьвера плавала перед очима, двоїлася, троїлася і викликала в переніссі відчуття нестерпної сверблячки. Чонкін морщився. Верхня губа його при цьому мимоволі задиралася, повзла до носа, відкриваючи рідкі зуби, що ніколи не знали щітки.
Червоне од збудження обличчя лейтенанта то затуляло, то відкривало портрет Сталіна з дівчинкою на руках. Сталін посміхався дівчинці і одним оком співчутливо косував на Чонкіна, ніби кажучи йому: "Ти ж бачиш, що він психічно ненормальний, ти вже краще не сердь його, не впирайся, а кажи одразу, як є".
Чонкін і не впирався зовсім, але зо страху у нього запав язик і не міг виштовхнути зовні жодного слова. Лейтенант же сприймав мовчання підслідного як нечувану нахабну впертість. І хоч би чоловік був, а то так, незглеба якийсь, з котрим, аби не обставини, можна чинити все що завгодно: можна посадити, можна розстріляти, а можна й просто випустити в ліс, на свободу, нехай живе собі на дереві, як мавпа.
— Встати! Сісти! — волав Філіппов.— Встати! Сісти! Встати! Сісти!
Чонкін підвівся, сів, підвівся, сів,— діло звичне.
— Говоритимеш? Чонкін мовчав.
— Руки вгору! Обличчям до стіни! Ти відчуваєш, падло, суко, чим це пахне?
Дулом револьвера він почухав Чонкіну потилицю, а коліном уперся в зад.
Чонкін відчував, чим це пахне, йому було жах як неприємно. Він уткнувся носом у стіну. Хотілося влипнути в цю стіну і просочитися крізь неї, але він мовчав.
Відчинилися двері. Чонкін краєм ока побачив — увійшла секретарка Капа. Нітрохи не здивувавшись тому, що відбувається, Капа відкликала лейтенанта в куток і зашепотіла щось, але що саме, Чонкін не втямив. Він розчув тільки, як лейтенант запитав: "А що їй потрібно?" — та відповіді Капиної не розібрав.
— Отож,— голосно і невдоволено мовив Філіппов.— Не дають працювати. Ходять, ходять, ходять тут різні...
Як будь-яка людина, котра поважає себе, лейтенант був певен, що лише він зайнятий справжнім ділом, а решта тільки й думають, як би самим нічого не робити й інших одрива-ти від роботи.
— Опусти руки! — наказав він Чонкіну.— І не озирайся. Так і стій обличчям до стіни, доки я не повернуся.
З цими словами він вийшов.
Через певний проміжок часу, який можна вважати мізерним, лейтенант Філіппов з'явився на ґанку Установи і побачив Нюру, що стояла під деревом, на якому сиділа ворона. Тут між Нюрою і лейтенантом відбулася коротка розмова.
Повернувшись до свого кабінету, Філіппов застав Чонкіна так само, як і залишив, обличчям до стіни. Та навіть по стриженій потилиці підслідного було видно, що за час відсутності лейтенанта він багато встиг передумати.