Втупившись у зображення, Фігурін першої миті не помітив, а коли помітив, то вже сприйняв як належне, що під самим портретом було наквецяно губною помадою квапливим почерком із зворотним нахилом: "Хайль Гітлер!" І підписано: "Курт".
— Що за дурні жарти? — сказав Фігурін.— Дурні жарти. Дурні жарти. Дурні жарти! — закричав він, схопившись на ноги і потрясаючи кулаками.
У нервовому збудженні він зірвав Гітлера зі стіни і почав топтати його, весь час повторюючи, як папуга: "Дурні жарти! Дурні жарти!" Вибіг до приймальні й закричав:
— Є тут хтось?
Йому ніхто не відповів.
—. Є тут хтось? — прокричав він і в коридорі, але, не діждавшись відповіді, вихопив пістолета й почав стріляти в стелю.
Відчинилися двері кімнати відпочинку, і з них вийшов здивований Свинцов.
Фігурін припинив стрілянину й запитав Свинцова, де всі решта.
— Всі драпанувши,— мовив Свинцов, дивлячись на пістолет, з якого повільно струмувала тоненька цівка диму.
— Що значить — драпанувши?
— Ну, втікли, значить,— пояснив Свинцов.
— Куди? — Фігурін і сам зрозумів, що запитання звучить по-дурному.— А що в школі, не знаєш?
— Дзвонив начальник конвою. Знімаю, каже, охорону і відступаю. Всіх заарештованих, каже, звільняю.
— Звільняє? — звів брови Фігурін.— А хто дозволив? Свинцов стенув плечима.
— Ну, гаразд,— сказав Фігурін, трохи заспокоївшись.— Йди назад у кімнату й чекай. Ти мені ще будеш потрібен.
Він повернувся до кабінету і зняв телефонну трубку.
— Товариш Фігурін? — озвалася телефоністка.— Скажіть, що відбувається?
— А що відбувається? — мовив Фігурін.— Нічого, на мою думку, не відбувається. Дайте мені Борисова.
Борисова не виявилося ні вдома, ні на роботі. Фігурін подзвонив у Будинок колгоспника полковнику Добренькому. Не було на місці й того.
— З'єднайте мене з областю,— наказав Фігурін. Одізвалася обласна телефоністка.
— Лужина мені! — різко наказав Фігурін.
— Якого — Лужина? — запитала вона.
— Того самого.
— А-а, того самого,— засміялась телефоністка.— З'єдную.
"Чому вона сміється? — подумав Фігурін.— Напевне, там ще нічого не знають".
До апарата довго ніхто не підходив, і Фігурін нетерпляче постукував по важелю. Йому вже уривався терпець, коли чийсь голос сказав щось дивне.
— Що? Що? — перепитав Фігурін.
— Stellvertreter des Militärkommandeurs, Oberleutnant Meier am Apparat1,— повторив голос.
Помічник коменданта обер-лейтенант Майєр біля апарата (нім.).
Фігурін поклав трубку й Замислився. Потім знову схопив трубку, нервово бив по важелю, та більше ніхто не озивався.
Через деякий час він увійшов до кімнати відпочинку й застав там Свинцова, котрий спокійнісінько спав на голому дерев'яному тапчані, підклавши під голову кулак.
"Залізні нерви",— із заздрістю подумав Фігурін.
Розтермосивши Свинцова, він наказав йому збиратися.
— Куди? — запитав Свинцов.
— Підеш в тюрму.
— В тюрму? Я? — перепитав Свинцов.
— Дослухай до кінця,— посміхнувся фігурін.— Підеш в тюрму, візьмеш, коли він там іще... цього... ну, як його... Голицина, чи Чонкіна, чи хрін його знає, хто він, і разом з ним вирушай геть з міста.
— Куди?
— Куди-небудь. Пішки чи на чомусь, діло твоє. І там десь по дорозі ти його... ну, загалом, сам розумієш... при спробі втечі... втямив?
— Дак чого ж тут не втямити,— одізвався Свинцов.— Діло звичне.
— Ну, гаразд,— сказав Фігурін.— Дійдеш до наших, скажи: "Майор Фігурін, вірний своєму обов'язку... так і скажи: вірний своєму обов'язку, залишився знищувати таємні документи, щоб вони не потрапили до рук ворога". Згодом спробую вибратись. Якщо ж попадусь, живим не здамся. Зрозумів?
— Зрозумів,— кивнув Свинцов.
— Ну що ж, Свинцов, давай прощатися,— Фігурін ступив до Свинцова, обняв його й тричі розцілував. Свинцов у цей час стояв по команді струнко, відвертав пику й морщився...
69
Дорога некруто йшла вгору. Обабіч її був якийсь мертвий простір — чи то степ, чи то пустеля, ні кущика, ні травинки, ні піску, ні каміння, щось гладке, ні з чим не порівнянне, і посередині оця спекотна, біла, запилюжена дорога без кінця-краю, що вела, вочевидь, із нізвідки в нікуди.
Чонкін думав і не міг пригадати, як потрапив на оцю дорогу, скільки часу йде по ній і чому вгору, а не вниз, коли все одно невідомо, що очікує на нього там чи там.
Він був босим, але в обмотках, вони розмотувалися й повзли назад, мов змії, він думав, чи не підібрати їх, але, озирнувшись, побачив, що це марно: обрамлюючи двома траурними стрічками дорогу, вони разом з нею губилися в безкрайності.
Він вирішив скинути обмотки зовсім, нахилився і почав їх розмотувати зверху, але і з цього боку кінця не було, обмотки падали кільцями в пилюку і відповзали, легенько звиваючись.
— Гей ти, вставай! — сказали йому.
Він підвів голову й побачив, що перебуває на тій самій дорозі, але вона вже не пустельна, нею в тому ж напрямку безконечною колоною рухаються мовчазні подорожні, схожі на військовополонених. Він випростався й пішов поруч з ними.
— Здоров! — мовив хтось поруч із ним.
Він поглянув і побачив справжнього чорта з хвостом та рогами і з запилюженою шерстю. Придивившись уважніше, він упізнав Самушкіна.
— Далеко йдеш? — поцікавився Самушкін без особливого, здавалось, інтересу.
— Куди всі,— відказав Чонкін.
— Може, до нас запишешся?
— Це куди ж?
— У пекло, звичайно, куди ж іще.
— Ще чого,— сказав він,— велика радість смажитись на сковороді.
— Дурень! — Самушкін обурено помотав рогами.— Це про нас вороги наші брехні розпускають. Та навіщо ж ми своїх грішників смажити станемо? Якщо, звісно, праведник трапиться, цього-то ми засмажимо, але ж ти не праведник. Скільки ти, приміром, душ загубив?
— Я? — Чонкін поглянув на нього здивовано.— Та що ж я — душогуб?
— А що? Жодного чоловіка? За все життя?
— Жодного.
— Ось тобі й на! — пробурмотів Самушкін.— Але ж крав, мабуть? Га?
— Було діло,— зізнався Чонкін.— В колгоспі мішок проса...
— В колгоспі — це не рахується. А ось ти мені скажи,— з надією мовив Самушкін,— може, ти з чужими молодицями жив?
— Ні,— подумавши, відповів Чонкін.— Не траплялися.
— Ну й дурень,— сказав Самушкін, зникаючи.
Разом із ним щезли всі люди, щезла дорога, за великим столом, накритим білою скатертиною, на стільцях з високими бильцями сиділи полковник Добренький та засідателі.