Гуркіт відкинутих сидінь, усі підводяться. Ті, що вийшли, займають місця за довгим столом: голова посередині, члени — з боків. Голова кладе перед собою папку і розв'язує шворочки.
СЕКРЕТАР. Прошу сідати.
ГОЛОВА (після нетривалої паузи, дивлячись у зал). Слухається справа по обвинуваченню Голицина Івана Васильовича в зраді Батьківщини, контрреволюційному саботажі, збройному розбої, антирадянській агітації та інших злочинах. Підсудний, встаньте!
Чонкін, думаючи, що звертаються до когось іншого, сидить.
Підсудний, я вам кажу. Встаньте! ЧОНКІН (тицяючи себе пальцем в груди). Я? ГОЛОВА (посміхаючись). Та вже ж не я. (Суворо). Встаньте.
Чонкін підводиться, обома руками тримається за поруччя перегородки.
Підсудний, назвіть ваше ім'я, по батькові та прізвище. ЧОНКІН. Моє? Сміх у залі.
ГОЛОВА (сердиться). Підсудний, тут вам не цирк, а засідання військового трибуналу. Я вам раджу не клеїти дурня, а чітко відповідати на запитання. Ваше прізвище?
ЧОНКІН (невпевнено). Раніше був Чонкін.
ГОЛОВА. А тепер?
ЧОНКІН (подумавши). Не знаю.
ГОЛОВА. Що значить, не знаєте? На попередньому слідстві ви Зізналися, що є ворогом народу князем Голи-циним, ставлеником білоемігрантських кіл і міжнародного капіталу. Ви підтверджуєте свої зізнання? (Чонкін мовчить). Підсудний Голицин, у вас є претензії до складу суду? Ні? Сідайте! (В зал). Суд переходить до заслуховування обвинувального висновку.
53
Усілякому спектаклю передують репетиції. Може, тому, що Чонкін виявився кепським артистом, його мучили довго. З Москви приїжджали досвідчені слідчі і працювали позмінно. Вони допитували його багато діб поспіль, не даючи ні спати, ні їсти. При щільно зашторених вікнах рівним жовтим дратівливим світлом горіла лампочка, він не знав, коли день, коли ніч, будь-який рух часу зовсім припинився.
Слідчі товкмачили одне й те саме: ким засланий? яке завдання виконував? з ким був зв'язаний?
Чонкін, збагнувши, що жодна з його відповідей їх не задовольнить, геть знавіснів і на всі запитання відповідав однією фразою: "Кому треба, той знає". За час слідства він схуд, постарів, засинав просто на допитах, часом непритомнів. Його ляскали по щоках, відливали водою, садовили на стілець і знову запитували: хто, де, коли, шифри, паролі, явки й адреси. Він, ледве ворушачи сухим шерехатим язиком, тупо й безтямно повторював: "Кому треба, той знає". Слідчі казали "дуже затятий", найнезворушніші втрачали терпець, кричал и, тупотіли ногами, пускали в хід кулаки і навіть плювалися. Один із них, доведений до відчаю, упав перед Чонкіним на коліна: "Ти^ іроде клятий, себе не шкодуєш, так хоч мене пожалій, у мене ж сім'я".
Муки Чонкіна скінчилися, коли за справу знову взявся майор Фігурін. Розібравшись в обстановці, Фігурін нагодував Чонкіна, напоїв чаєм, пригощав довгими цигарками, від яких солодко паморочилося в голові, і говорив по-доброму, як людина з людиною:
— На жаль, Ваню, серед наших співробітників теж не всі святі. Служба така, що часом мимоволі стаєш жорстоким. До того ж люди, котрі до нас потрапляють, не завжди тверезо оцінюють обстановку, не завжди можуть зрозуміти, що від них вимагається. Ось, скажімо, ми беремо людину й кажемо їй: "Ти наш ворог". Вона не погоджується, вона заперечує: "Ні, я не ворог". Та як же це може бути? Раз ми заарештовуємо людину, вона, природно, нас ненавидить. А якщо вона при цьому вважає себе невинною, то ненавидить удвічі, втричі. А раз ненавидить, значить, ворог, значить, винна. Тому, Ваню, я особисто вважаю найлютішими ворогами саме невинних.
Майор Фігурін не хотів зводити наклеп на Чонкіна і приписувати йому те, чого не було.
— Я не прибічник таких методів. Я користуюся у своїй роботі тільки фактами, а не домислами. Значить, у село Красне ти прибув за завданням свого командування. Так?
— Так,— погодився Чонкін.
— Тобі дали гвинтівку, набої, посадили в літак і відправили в Красне? Так?
— Так.
— Ну, тоді так і запишемо: "Отримавши завдання свого командування, я був забезпечений зброєю, боєприпасами і повітряним шляхом закинутий в село Красне". Правильно?
Чонкін стенув плечима: начебто правильно.
— Підемо далі. Тебе залишили самого, стояти нудно, ти почав роззиратися туди-сюди, побачив Нюру, допоміг їй на городі, випили, лишився на ніч, відтак познайомився з іншими мешканцями, розмовляв з ними про те, про се, цікавився, як живуть... Я нічого не плутаю?
— Ні.
— Гаразд, запишемо: "По прибутті на місце своєї майбутньої діяльності вів візуальні спостереження, заводив зв'язки, встановлював контакти, з'ясовував настрої, вступив у незаконні стосунки з Бєляшовою..."
— Е-е! — наполохався Чонкін, відчувши пастку.— Як же це незаконні? Я ж не ґвалтівник, я ж за згодою.
— А я нічого такого й не кажу,— мовив майор.— Я лише маю на увазі, що ти з нею не був розписаний. Це ж так?
— А, ви про це,— збагнув Чонкін.— Тоді й справді так. Ні, що там казати, зрозумів Чонкін,— слідчі бувають
різні. Майор Фігурін од усіх вигідно відрізнявся тим, що не кричав, не тупотів ногами, не замахувався і дурних запитань не ставив, писав усе, як є, хоча, правду кажучи, писав словами якимись надто розумними, аж лиховісними. А те, що майор додав відносно світової буржуазії, емігрантських кіл, колишніх поміщиків і капіталістів, про це, Чонкін знав, учені люди і в газетах писали, і на зборах говорили, на цьому й політрук Ярпев на політзаняттях наголошував постійно.
Майор з Чонкіним поводився по-доброму, і Чонкін з майором поводився по-доброму і на кожному аркуші, який був йому запропонований, акуратно вивів: "Чонкін". Що-що, а це вже він умів, навіть майор його похвалив: "Здорово,— каже,— в тебе вийшло",— і прізвище "Голицин" всюди поставив у дужках.
54
Спектакль на сцені розігрувався, як і належить, цілком відповідно до заздалегідь написаної п'єси.
Викликані на сцену експерти дослідили речові докази — гвинтівку зразка 1891/30 року і ордер на арешт підсудного. Зачитавши результати дактилоскопічної, балістичної та хімічної експертиз, вони незаперечно довели, що отвір в ордері — від кулі, яка вилетіла з даної гвинтівки, котрою під час пострілу користувався підсудний.