Раптово з'явився вертухай і, побачивши, що робота не просувається, став погрожувати обом карцером. Але двох "каз-беків" — одного в зуби і другого про запас, за вухо,— виявилося достатньо, щоб пом'якшити його душу. Він пішов, а Запятаєв, пригостивши Чонкіна й собі запаливши, продовжував розповідь:
— Будь-який злочинець, Іване Васильовичу, яким би він не був хитрим і спритним, рано чи пізно попадеться, і підводить його що? Безпечність. Ні, спочатку він, звичайно, буває обережний і обачний і тому діє безкарно. Але саме безкарність поступово й неминуче призводить до безпечності. Так було и зі мною. Спочатку я писав свої так звані сигнали лівою рукою, в рукавиці, кидав у поштові скриньки подалі від дому і завжди в різні, вживав інших заходів безпеки і не попадався. Та з часом ставав усе безпечнішим, усе зухвалішим. То забуду натягти рукавицю, то полінуюся нести в дальню скриньку. І, природно, справа скінчилася цілковитим чим? Провалом. Якось увечері, повертаючися з роботи додому, йду я тротуаром, раптом скриплять гальма, хтось каже: "Гей, товаришу!" Я озирнувся, і в цей момент якась сила відірвала мене од землі, здається, я зробив навіть щось подібне до сальто, а отямився вже на задньому сидінні "емки" між двома здорованями в капелюхах, насунутих аж на очі. Я, звичайно, намагався протестувати: за яким, мовляв, правом і так далі, але один із них сказав: "Сиди нишком",— і я замовк. Коротше кажучи, привозять мене до сірої споруди, в'їжджаємо у двір, виходимо, піднімаємося сходами і опиняємось у кабінеті самого Романа Гавриловича Лужина, головного їхнього начальника. Якщо ви не знаєте, що таке Л ужин, я вам скажу: це чудовисько. А втім, з виду схоже на людину. Сидить за великим столом потворна істота карликового зросту, говорить з кимось по телефону упівголоса, здається, навіть залицяється, жартує, посміхається, але ж я добре знаю, що цьому дядечкові нічого не варто перестріляти хоч тисячу чоловік поспіль.
Стою ні живий ні мертвий. Істота поговорила по телефону, поклала трубку, витрушується із-за столу, підкочується до мене на коротеньких ніжках і розглядає впритул. Я розумію — гру закінчено, тепер головне твердість, спокій і витримка. Що правда, я таки дещо встиг зробити. Та все ж, знаєте, до розплати скільки не готуйся, а коли вона прихот дить, то, як би вам сказати, приємного мало. І раптом чую:
— Отже, це він і є оте саме легендарне "Зірке око"? Довго ж ви від нас ховалися. Жахливо довго,— це його улюблене слово — "жахливо".— І що ж, так ось і діяли одинаком?
Коли він заговорив, я раптом відразу отямився, відчуваю, що взяв себе в руки, і відповідаю з викликом, зухвало:
— Так, одинаком.
І тут трапилося щось зовсім для мене несподіване. Обличчя його розпливається в широкій посміщці.
— Бачили,— киває він тим, що мене привели,— який герой. Одинаком.
Дивлюсь, і ці посміхаються доброзичливо. І знову голос Лужина:
— І даремно,— каже,— одинаком. Ви для нас багато зробили, дякуємо, звичайно, але час натпінкертонів минув, давайте діяти спільно, давайте об'єднаємо наші зусилля, давайте разом боротися за нашу радянську владу.
Я дивлюсь на нього і нічого не можу зрозуміти. Що означає— "за", я ж проти, це ж очевидно. Дурня корчить? Насміхається над жертвою? Але, чую, він питає щось зовсім уже неймовірне — чому я досі не в партії. Не знаю, як відповідати, щось мимрю, а він знову посміхається і сам підказує:
— Вважаєте себе недостойним?
— Так, так,— хапаюся за цю соломинку,— саме так, недостойний.
Він задоволений. І ці задоволені.
*— Скромність,— говорить він,— звичайно, прикрашає людину, але ж і самоприниження гірше гордування. Отож, чого там скромничати, вступайте, ми допоможемо.
Коротше кажучи, приголубив він мене, з ніг до голови єлеєм обмазав. Тільки раз неув'язочка трапилась. Запитав він мене про матеріальні справи, а я здуру візьми й бовкни: я, мовляв, не за гроші, я безкорисливо.
Тут він уперше з початку нашої розмови спохмурнів. Поглянув на мене з підозрою, і я зрозумів — безкорисливі йому незрозумілі. Треба зауважити, мене врятувало те, щб>я одразу переорієнтувався і сказав, що взагалі-то від грошей відмовлятися не збираюсь.
— Так-так,— закивав він радо,— ми всі, звичайно, трудимося не за гроші, але ми матеріалісти і цього не приховуємо.
Він обіцяв мені допомогти, як у них кажуть, матеріально. І взагалі багато разів повторював одну й ту ж фразу: "Ми допоможемо". А потім провів до дверей, довго тиснув руку.
— Йдіть, товаришу Запятаєв, працюйте. І пам'ятайте: такі товариші, як .ви, нам потрібні.
Я вийшов на вулицю цілковито ошелешений. Ще годину тому, коли вони везли мене в машині, я готувався до чого завгодно — до тюрми, тортур, до смерті, а тут... Я йшов, я посміхався, мов дурень, а в ушах моїх все звучало: "Такі товариші нам потрібні". Ну, думаю, раз вам потрібні такі товариші...
Тут Запятаєв зігнувся в три погибелі, схопився за живіт і дрібно затрусився, наче в лихоманці. Чонкін злякався. Він думав, що з напарником щось сталося.
— Гей! Гей! Ти що? — кричав Чонкін, хапаючи його за плече.— Ти чого це, га?
— Ні,— трусився Запятаєв, повільно розгинаючись і рукавом витираючи сльози.— Досі, як згадаю, не можу втриматися від сміху. Ні, ви уявляєте,— повторив він, тицяючи себе пальцем у груди,— їм потрібні такі товариші...
Він сміявся до гикавки, до судом, пробував продовжити розповідь, але знову давився сміхом, і корчився, і знову тицяв себе пальцем у груди, на всі лади повторюючи слова "такі товариші". Потім сяк-так отямився і продовжив розповідь.
Після того як він побував у Лужина, справа значно полегшилась. Йому вже не треба було вдаватися до таких жалюгідних хитрощів, як писання лівою рукою і в рукавиці. Тепер він відкрито складав цілі списки людей, котрі, на його думку, були ще на щось здатні, і зі списками не бігав до віддалених поштових скриньок, а сміливо йшов Куди Слід
(щоправда, все ж із чорного ходу) і передавав написане з рук в руки. Поступово й на роботі Справи його налагодилися. Він вступив у партію і став робити карколомну кар'єру. Варто було йому піднятися на чергову службову сходинку, як небавом і наступна не без його участі звільнялася. І натискувалися потаємні пружини, і відступали на задній план інші претенденти, і Запятаєв підносився все вище й вище.