— А шо друг? — сказала раптом Параска.— Ти там шось накоїв зі своїм Милягом чи як його, а Петро має тепер за тебе голову класти? А то друг, друг. Та якшо 6 ти був настоящий друг, так ти б в такому своєму положенні й порога нашого не переступив. Ти ж знаєш, шо Петро хворий, шо він не сам, шо в нього діти...
— Та діти тут ні при чому,— сказав Петро.— І ні при чому, шо я хворий. А головне те, шо я комуніст. Дружба, конешно, нічого не скажу, діло святе, але, як комуніст, я партію ставлю на перше місто, а дружбу — на друге.
Він злегка одкинув голову і звів очі до стелі. В описувані часи не було ще прихованих телеоб'єктивів, не було надчутливих мікрофонів. Але Петро Терентійович не сумнівався: десь (можливо, в стелі) є якесь око, що все бачить, і є якесь вухо, що все чує. І цьому Вуху, і цьому Оку Худобченко говорив: погляньте, який я принциповий, погляньте, який я падлюка. Немає такої підлості, якої не зміг би я вчинити.
— Ну, що ж,— сказав Ревкін, підводячись,— я бачу, мені тут робити нічого.
Худобченко нічого не відповів. Він сидів набурмосившись, не дивлячись на Ревкіна, і обличчя його було червоним. Параска стояла в дверях, схрестивши руки на своїх пишних грудях.
— Ну, я піду,— мовив Ревкін зі слабкою надією, що його зупинять.
Худобченко змовчав, а Параска відступила, звільняючи дорогу.
— Я пішов,— ще раз сказав Ревкін.
І знову йому ніхто не відповів. Він спустився донизу, вихопив з рук швейцара плащ і вискочив геть.
б
Худобченко все ще сидів, підперши голову руками. А потім схопив графин, налив собі повну склянку і випив залпом.
— Ти шо! — кинула Параска з Докором.— Тобі ж не можна стільки.
— А! — махнув рукою Худобченко.— Такого друга втратив,— сказав він і заплакав.
Параска підійшла до нього ззаду, обвила його жилаву шию своїми пухкими руками.
— Петре,— схвильовано мовила вона,— ну шо ж робити? На війні ж також люди гинуть.
— Так,— кивнув він, утираючи сльози,— на війні також. Ех, Парасю! — Він притягнув її до себе і всадовив на коліна.— Давай-но заспіваємо нашої улюбленої.
Параска підвела голову і, дивлячись кудись в куток під стелю, дзвінким своїм голосом завела:
їхав козак на війно-оньку, Сказав: "Прощай, дівчино-онько!.."
І розімлілий Петро Терентійович, постукуючи в такт рукою по столу, взявся підтягувати їй упівголоса:
Прощай, дівчино чорнобривонька, їду в чужу сторононьку...
Чим далі, тим більше набрякали жили на шиї Параски, і тим більше червоніло її лице, і на вищій, пронизливішій ноті брала вона наступний куплет пісні, і здавалося, ось зараз зірветься й пустить півня, але не зривалася. А він меланхолійно вторив їй своїм тихим задумливим басом. І тому, хто слухав їх збоку, могло видатися, що в їхній пісні, всупереч словам і мелодії, є щось підпільне, щось незаконне, і їм, замкнутим у своїй шкаралущі, ворожий увесь світ, і вони всьому світові ворожі.
Дай же, дівчино, хустину, Може, я в бою заги-ину... Темної ночі накриють очі, Легше в могилі спочину...
7
Ревкін потім говорив Аглаї, що він не пригадує, як вийшов од Худобченка і як опинився в машині. Та й Мотя підтверджувала, що цілу дорогу Андрій Єремійович "був наче сам не свій". Цілу дорогу він був ніби в забутті, сидів з заплющеними очима, але іноді схоплювався і вигукував:
— Я — чесний комуніст! Я не дозволю! Але одразу ж знову його облягала дрімота.
Він дрімав, і марилися йому картини минулого: велике місто, навчальний заклад, у якому молодих комуністів навчають керівництву господарством. І поміж іншими ходить простакуватий хлопець у вишиванці. Сам підходить до кожного і, простягаючи широку долоню, відрекомендовується:
— Худобченко. По-вашому — Скотинін. І сам же голосно сміється.
Простакуватий хлопець. Зірок з неба не хапав, у теоретичних питаннях плутався, але на практиці був вельми кмітливим. І сам над собою кепкував, а може, і всерйоз казав:
— Мені усі теорії оця штука заміняє цілком.— І вказував на свого довгого носа, з допомогою якого і справді, здавалося, спритно орієнтувався в мінливій ситуації. Не можна сказати, що його занадто любили, але приймали до всіх компаній, тому що був незлостивим і неуразливим, і коли виникала, наприклад, суперечка, чия черга бігти по півлітру, він припиняв цю суперечку, кажучи:
— Та я й збігаю.
Зі всіма він був незмінно рівним, доброзичливим, умів наче ненароком сказати приємне, пам'ятав дні народження кожного, завжди був готовим до надання дрібних послуг: позичити до стипендії троячку або свого кишенькового годинника товаришу, котрий ішов на побачення. Ні самолюбство, ні честолюбство, здавалося, йому цілком не були властивими, в суперечках він легко погоджувався з доказами опонента, даючи тому відчути свою розумову перевагу.
— Коли чоловік сперечається,— казав він, бувало, Рев-кіну,— він же не істину хоче довести, а показати, шо розумніший за тебе. Того я завжди згоджуюсь. Хочеш бути розумнішим — будь. Якшо у тебе єсть така потреба душі, шоб плюнуть мені в пику, плюнь. Я витрусь. Мені це, як кажуть у нас, хохлів, байдуже, тобто все одно.
Була в їх навчальному закладі лише одна людина, недоброзичливого ставлення до якої Худобченко не приховував. Це був професор математики на прізвисько А Скажіть-но Шановний. Але недоброзичливість була обопільною — професор зневажав Худобченка за нездатність до засвоєння свого предмета і погрожував не допустити до державних іспитів.
— А скажіть-но, шановний,— тримаючи Худобченка біля дошки, знущався ^професор,— ось ви, припустимо, на волах везете мішок картоплі з пункту "А" до пункту "Б" зі швидкістю ікс кілометрів на годину, а/ назустріч вам їде вершник зі швидкістю ікс-квадрат. Чи можете ви мені сказати, яку частину шляху проїде кожен з вас, якщо ви зустрінетесь через чотири години?
— Ти ж понімаєш,— казав потім Худобченко Ревкіну?— це ж він хоче не шоб я задачу вирішив, а шоб знав своє місце. Волам шоб хвости крутив. Та він помиляється. В математиці він, може, й розібрався, а діалектики ше не засвоїв і не може собі уявить, шо нам головне пойняти не ікси та ігреки, а лінію партії, її унутреній смисл. Шодо математики, то хай її учать ті, у кого баняк покріпший, а ми їми будемо керувать.