Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Претендент на престол

Сторінка 42 з 89

Володимир Войнович

У перші дні війни він познайомився в клубі з дівчиною Наталею. Вона з матір'ю незадовго перед цим приїхала до якихось своїх родичів з Бреста, де її батько служив командиром чогось там. Тепер вони тут застряли, а від батька не було ні слуху ні духу. І Наталя, і її мати подобались лейтенантові своєю інтелігентністю. Мати була вчителькою, а Наталя майбутньою вчителькою — перейшла на третій курс педінституту. Двічі він гостював у них, пили чай з мармеладом і говорили про війну. Мати розпитувала лейтенанта про те, про се і раптом запитала, чому він тут, а не на фронті.

— Ви, напевне, в резерві? — поцікавилась вона.

— Так, щось подібне до цього,— відповів він, знітившись. На щастя, вона, здається, не розрізняла родів військ. Він намагався виглядати вихованим юнаком, лікті на стіл не ставив, рибу ножем не різав, не цокав ложкою в склянці і чай пив маленькими ковтками.

Через кілька днів після цього, вийшовши з дверей своєї Установи на обідню перерву, він зустрів Наталю, котра випадково саме в той час проходила мимо. Привітались, і він пішов з нею поруч, розпитував, що вона збирається робити сьогодні увечері. Не відповівши, вона запитала, видимо хвилюючись:

— Ви тут служите?

— Так,— сказав він недбало.— А що?

Він міг би й не питати. Він уже не раз помічав, як люди, подібні до Наталі, ставляться до його колег. І йому раптом стало незручно, що він служить саме тут, а не в якомусь іншому місці. Та він зробив вигляд, що не зрозумів Натаянного сум'яття, і ніби між іншим запитав: "А що?"

— Нічого,— сказала Наталя квапливо,— я просто так запитала.

Того вечора вона виявилась зайнятою, а його наступного дня послали заарештовувати Чонкіна. Коли ж він повернувся з цієї довготривалої операції і прийшов до Наталі, то дізнався, що вона разом з матір'ю покинула Долгов і виїхала в невідомому напрямку.

За розчиненим вікном змінили платівку. Томливий голос жалібно виводив:

Утомленное солнце Нежно с морем прощалось,

В этот час ты призналась, Что нет любви...

В такт музиці погойдувались пари. В цигарковому диму вони повільно пливли, наче риби в акваріумі. На офіцерах блищали ремені нових портупей. І лейтенантові раптом страшенно захотілося теж бути таким, як оці хлопці, простим і відвертим, не наганяти жаху на інших і самому не боятися, танцювати з пітною пругкою дівкою, цілуватися десь у темних сінях, натикаючись на коромисла й відра, а потім з покусаними губами піти і хай навіть загинути за Вітчизну, за Сталіна, за Наталю, за цю дівку або й зовсім ні за що. "Та як же це?— спохопився він подумки.— Звідкіля в мене такі настрої? Так, нас не люблять. Так, нас бояться. Але ж комусь потрібно все це робити",— умовляв він сам себе, в глибині душі підозрюючи, що якраз цього не треба було 6 робити ніколи нікому.

Неохоче відірвався він од чужого паркану, од чужих хмільних веселощів і пішов далі.

36

Печаль перейшла в тривогу. Лейтенантові раптом здалося... ні, не раптом, а якось поступово зароджувалося в ньому і посилювалось відчуття, що за ним хтось слідкує. Ні, він не чув за собою чиїхось кроків чи дихання, але в ньому міцніло абсолютно незаперечне відчуття, що чийсь пронизливий погляд пече йому потилицю. Звичайно, він розумів, що цього бути не може. Погляд не є чимось матеріальним, тобто аж ніяк пекти не може. І все-таки...

"Це просто якась нісенітниця,— сказав він собі, відчуваючи непереборне бажання озирнутися, але не підкоряючись йому.— Ніхто не наважиться за мною слідкувати". І все-таки, пройшовши іще кілька кроків, він не стримався, зупинився й озирнувся. Нікого позаду не було. Лейтенант продовжував свій шлях. "Зі мною щось відбувається,— подумав він.— Схоже, що я занедужую".

Так, це не вперше йому здавалося, що за ним слідкують. Тобто бувало по-різному. Іноді, навпаки, здавалось, що всі його дуже люблять. Особливо після того, як став лейтенант начальником Тих, Кому Слід, на кожному розі стрічався він з проявами народної любові. На вулиці незнайомі люди вклонялись, а іноді навіть скидали шапки.

В будь-якому приміщенні, на будь-якому місці, в будь-який момент він міг сісти, не озираючись, знаючи, що стілець позаду вже кимось піднесений. З повагою ставилась до лейтенанта місцева творча інтелігенція. Місцевий художник Шутейников подарував йому свою картину "Трактористи", а поет Серафим Бутилко надіслав вирізку з газети зі своїм віршем "Дума про вождя". Любили Філіппова й голови колгоспів. Наприклад, один із них, Максим Петрович Шилейко. Варто було запитати (тітка просила), чи не можна в Шилейковому колгоспі "Маяк" виписати поросятко (звичайно, тільки за гроші і в найзаконніший спосіб), як Шилейко вже наступного дня сам особисто привіз у мішку порося пудів на півтора і дав розписатися на якомусь папірці, згідно з чим лейтенант оплатив вартість цієї тварини — один карбованець п'ятдесят шість копійок. (Лейтенант потім міркував, що все-таки колгоспникам у нас живеться непогано, якщо таких кабанів можуть виписувати по зовсім низькій ціні).

Словом, справи у лейтенанта йшли начебто непогано. І начальником він став, і на бюро райкому його хвалили, і всі його люблять...

Всі, та не всі. Роман Гаврилович Лужин явно до нього присікувався. То зі справою Чонкіна, то Курта якогось вигадав. "Наказую... у п'ятиденний термін..." Наказувати найлегше. А де його шукати, цього Курта, і за якими ознаками?

Можливо, через ці дрібні неприємності й розвинулося в нього щось на зразок манії переслідування. Де б він не був — на роботі, на вулиці, вдома,— все йому здавалося: хтось невідривно за ним стежить.

Вдома він іноді переходив усі межі. Навіть його рідна тітка Пелагія Василівна, або просто тьотя Поля, помічала, що з ним не все гаразд. Траплялося, за вечерею він раптом здригався, підводив голову, дивився на двері і невпевнено казав до тітки:

— Здається, хтось стукав.

— Та ти що?—дивувалася тітка.— Тобі причулося.

Він їй не вірив. Він підходив до дверей навшпиньки, прислухався, а потім рвучко розчиняв їх. Нікого там, звичайно, не було. Іншим разом йому здавалося, що хтось дивиться у вікно. Він підкрадався до вікна, відсмикував фіранку, і серце йому падало кудись у низ живота,— з того боку, знадвору, припадало до скла чиєсь жовте, розмите чиєсь обличчя. Щоразу незмінно лякався він власного відображення. Дійшло до того, що часом і ночами він підводився й перевіряв засуви на дверях, шпінгалети на вікнах, довго стояв біля грубки, намагаючись визначити, чи зможе достатньо худа людина пролізти до кімнати через комин. Тьотя Поля все помічала.