— Штани,— підказали з-під нар.
— Дурень,— образився Чонкін за свого генерала.— Не штани, а оце-о... ну, круглий такий... ну, орден.
Штик засовався на місці, підвівся, звісився над Чонкіним.
— Орден? — перепитав недовірливо.
— Орден,— підтвердив Чонкін.
— Який?
— Ну, оце-о... ну, червоного цього...
— Прапора?
— Еге ж. Ну, прапора.
Штик підніс до носа Чонкіна руку з зігнутим вказівним пальцем.
— На, розігни.
— Що це? — Ждучи капості, Чонкін недовірливо дивився на зігнутий палець.
— Та розігни ж.
— А на кий біс?
— Розгинай, не бійся.
Стенувши плечима, Чонкін розігнув. Він не знав цього нехитрого жарту і не зрозумів, чому всі сміються.
— От свистун,— сказав Штик.— Генерал, орден...
— Не віриш? — образився Чонкін.— Та осьдечки ж вона, Дірка.
— За цвях зачепився,— сказав Штик.
— Штик! — гукнули йому .знизу.— Згинь, падло, не заважай людині. Давай, Чонкін, трави, не тушуйся.
— Та йдіть ви!..— махнув рукою Чонкін.
Він образився, замовк і, ставши рачки, довго розправляв шинелю на вузькому просторі поміж Штиком і паном Калюжним. Його кликали, йому обіцяли більше не перебивати, його вмовляли, він не ламався, він просто мовчав, думав. Захищаючи свій пост, він не знав, що чинить щось особливе. А тепер з цікавості слухачів і навіть з їх недовіри зрозумів, що вчинив щось особливе і навіть по-своєму видатне, а от не вірять, і підтвердити нікому.
Люди у камері були різноликі. Один індивідуум, котрого звали чомусь Манюнею, сказав Чонкіну:
— За оце дезертирство тобі одразу вишку дадуть, розстріляють.
— Манюню! — гукнув до нього сходознавець Соломій (у Долговській тюрмі були люди найдивовижніших професій).— Киньте лякати людину.
— Та я не лякаю,— заперечив Манюня.— Я кажу: раз дезертирство, значить, вишка. Це якби він, скажімо, в самоволку пішов чи, припустимо, від ешелона відстав, ну, тоді, звичайно, можна було б обмежитися штрафною ротою, а коли дезертирство, та ще з опором владі, тут уже без вишки ніяк...— Манюня помовчав, подумав: — Ну, взагалі-то зараз розстріл гуманний. Раніш як було. Раніше тебе виводять у двір; відділення з гвинтівками, прокурор, лікар. Вирок читають, очі зав'язують, потім командують: "Відділення, готуйсь!" Жах! Тепер все не так. Тепер гуманно. Повели тебе, скажімо, у лазню, а по дорозі — бац! — в потилицю, і все. Охо-хо! — позіхнув він.— Поспати, чи що...
Мешканці камери ще вертілися на нарах, перемовляючись про те, про се, жартуючи. Грузин Чеішвілі розповідав, як на волі жив одночасно з двома співачками. Інший голос оповідав довгий і нудний анекдот, вся сіль якого полягала в тому, що там діяли росіянин, єврей та циган.
— Коли мені буває важко,— сказав колишній професор марксизму-ленінізму Зіновій Борисович Цинубель,— я завжди читаю Леніна.
— Легшає? — запитав хтось.
— Даремно іронізуєте,— одізвався Цинубель.— Колись ви зрозумієте, що у Леніна є відповіді на всі питання.
— За віщо сидиш, батю? — запитав Чонкін у пана Калюжного.
— А біс його знає. За якийсь процькізм, чи шо,— безпечно відказав Калюжний.
— І давно?
— Та давно. З тридцять четвертого року. Тілько раніше я сидів за злодійство, за шахрайство, за бродяжництво, а тепер ото за процькізм.
— А на волю хочеться? — запитав Чонкін.
— На волю? — здивувався Калюжний.— Ні. А шо там хорошого?
— Як? — сполошився Чонкін.— Дак як це що хорошого? Ну, там... цеє... сонечко світить, пташки співають.
— А на шо тобі та пташка? Шоб вона тобі на голову как-нула?
Чонкін розгубився і не знав, що відповісти.
— Отож усі торочать: воля, воля,— розвивав свою думку пан Калюжний,— а розібраться, дак нікому вона й не нужна. Тут тебе ранесенько розбудили, несуть баланду. Багато чи мало, а принесуть. А на волі хто тобі принесе? Та ніхто. В мене жінки нема, а сестра пише пісьма. Цей під поїзд попав, другий од п'янки вмер, третій у топ, четвертий ше шось... І це ж тілько у мирне врем'я. А коли війна, то ше гірш. Тут свистить, тут бабахає, та ти шо! В тюрмі лучче. Тут люди які сидять — професура! А на волі шваль одна зосталася, їй-бо!
Пан Калюжний ще довго переконував Чонкіна у перевазі тюремного життя, потім несподівано вмовк на півслові і захропів.
Чонкін перекинувся на другий бік, обличчям до Штика, підтягнув коліна до підборіддя, накрився вільною полою шинелі, полежав — незручно. Спина прикрита, перед відкритий, у груди дме. Ліг на спину, спробував обидві поли на себе з обох боків натягти, знову на все не вистачає. Ліг на лівий бік, спереду на себе шинелю загорнув — спина мерзне. А доки вертівся, шинеля знову збилася в гудз, довелося знову рачки лазити, викликаючи нарікання і пана Калюжного, і Штика.
Чонкін завжди вважав себе найневибагливішою істотою, а тут, на власний подив, виявив, що за час життя у Нюри розніжився, звик до пухкої подушки, пухової перини і ватяної ковдри. Тут йому було і тісно, і мулько, і холодно.
Поети-романтики-орденоносці чимало ліричних віршів натворили про солдатську шинелю, нібито на ній розчудес-но спати, водночас нею ж укриваючись. А ще ліпше, коли робиться це на снігу або на крайній випадок під дощем, тобто щоб вона була неодмінно і мокра, і кулями прошита, і десь-то у боях обгоріла. Отоді, мовляв, спати на ній і нею ж укриватися ой як романтично. Романтично, це, мабуть, так, але сказати, щоб дуже вже зручно, то, звичайно, ні.
Крутився Чонкін, вертівся — поступово якось прилаштувався, якось особливо скулився, якось змирився з жорстокою реальністю, усвідомивши, що якою не є поганою шинеля для спання, голі нари — гірше. Прилаштувався, притулив щоку до підвернутого рукава і заснув у дуже ско-цюрбленому стані.
І як тільки він поринув у забуття, так одразу, а може, навіть не зовсім одразу, може, через певний час, приснилося йому, що не скоцюрблений на нарах і загорнутий у шинелю він лежить, а на пуховику під ватяною ковдрою і з Нюрою.
Лежить Нюра з ним рядком, жаріє, мов піч, і пахне смачно, як мармелад. І потягся він солодко до Нюри, притиснувся, поклав руку на спину, а потім нижче, а друга рука вже нишпорила на тому ж рівні, але з іншого боку. І, вхопившись за все, на що рук вистачало, запалав він непереборним жаданням, задихав глибоко і часто, кинувся на Нюру з гарчанням і впився у неї, мов павук.