Отже, Єрмолкін розпочав з передовиці. Сьогоднішня передовиця була надіслана згори, правити її Єрмолкін не міг, не рахуючи, звичайно, граматичних помилок. Все ж, водячи по рядках олівцем, він підрахував, і, на його не те що подив, а, ліпше сказати, задоволення, потрібне слово повторялося саме дванадцять разів, певне, творець згори у своїй літературній роботі дотримувався того самого правила, що й Єрмолкін. Стаття закликала народ у важкий для нього час з особливою увагою і навіть душевним хвилюванням, і навіть ще з якимись глибшими переживаннями прислухатися до вказівок вождя і сприймати їх як керівництво на всі випадки життя. "Вказівки товариша Сталіна,— мовилося в статті,— для всіх радянських людей стали мірилом мудрості і глибокого осягнення об'єктивних законів розвитку суспільства". Ця фраза чимось затримала увагу Єрмолкіна, він ще раз ковзнув по ній неуважним поглядом, став читати далі, але відчув, що нічого не тямить.
— Стомився,— вголос подумав Єрмолкін і провів рукою по обличчю.— Так, стомився.
Повільними рухами він стягнув з себе вичовгані нарукавники, поклав їх до шухляди стола і, перш ніж вийти з редакції, зазирнув до відповідального секретаря Лівшиця.
— Ось що... е... Вільгельме Леопольдовичу,— сказав він, злегка позіхаючи.— Я передовицю прочитав, а решту вже, будь ласка, ви. Тільки уважніше, гаразд? А я додому піду.
— Додому? — здивувався Лівшиць.
— А що, рано? — запитав Борис Євгенович.
— Та ні, не рано, а...— Лівшиць спочатку й сам не збагнув, чому він здивувався, але згодом подумав і зрозумів, що ніколи не бачив, як Єрмолкін іде додому.— Гаразд,— сказав він.— Ідіть, Борисе Євгеновичу, і не турбуйтеся, все буде добре.
— Ну, глядіть,— попередив Єрмолкін,— я залишаю вас замість себе і сподіваюся, що все буде як слід. Я гадаю, що ваша... е... слабкість зараз не...
— Що ви! Що ви! — перебив Лівшиць.— Ви ж знаєте, я кинув остаточно. Вже цілий місяць і краплі не вживав.
— Ну, ну, я вам вірю,— з цими словами Борис Євгенович залишив свій кабінет. Звістка про те, що він іде додому, блискавично облетіла редакцію. Сам Борис Євгенович цього не помітив, але коли він ішов коридором, усі двері редакції одчинилися і співробітники проводжали його довгими ошелешеними поглядами.
Опинившись на вулиці, Борис Євгенович пройшов декілька кроків у невідомому для себе напрямку і враз зупинився. І став розгублено вертіти головою. Він добре знав лише дві адреси: в райком і в друкарню, а ось дорогу до власного дому забув. "Де ж я живу?"— болісно пригадував він і навіть обхопив руками свою невелику голову та наморщив лоба, але зримих результатів такі зусилля не дали.
У пам'яті, вщерть забитій казенними словосполученнями, тьмяно поставали дерев'яний місток через якусь канаву, відрізок якогось тину, блакитна лавка, і це все. "Запрацювався до краю",— пояснив Єрмолкін свій стан собі самому і вирішив запитати дорогу в когось із перехожих.
— Громадяночко,— звернувся він до першої стрічної жінки з двома корзинами,— ви не скажете, як мені пройти...— він не договорив і тупо витріщився на жінку.
— Куди? — запитала жінка.
— Одну хвилиночку,— заквапився Єрмолкін. Він дістав з кишені свого паспорта і став шукати в ньому адресу, за якою був прописаний і якої абсолютно не пам'ятав.— Та ось.— Він прочитав уголос назву вулиці, вказану у відповідній графі, і жінка, хоча й була здивована, охоче і з багатьма подробицями, навіть зайвими, пояснила, як іти і де куди повертати.
Єрмолкін пішов, як йому було вказано, і незабаром був би вдома, та дорогою, біля перехрестя двох вулиць, побачив людей, котрі, збившися в юрму, крутилися на невеличкому п'ятачку, пересуваючись, міняючись місцями і щось вигукуючи, наче шукали один одного. Це був так званий хитрий ринок, знайомий йому ще з часів юності. Єрмолкін здивувався. Він гадав, що ці хитрі ринки назавжди одійшли в минуле, у всякому разі, в своїй газеті він давно про них нічого не читав. На сторінках його газети життя малювалося цілковито іншим. Це було життя суспільства веселих і червонощоких людей, котрі тільки й думають про те, як зібрати небувалі врожаї, зварити більше сталі й чавуну, підкорити тайгу, і співають при цьому радісні пісні про своє казково щасливе життя.
Люди, яких побачив Єрмолкін зараз, надто вже одірвалися від зображуваної в газетах прекрасної дійсності. Вони не були червонощокими і не співали веселих пісень. Худі, скалічені, обдерті, з голодним і злодійським блиском в очах, вони торгували чим трапиться: тютюном, хлібом, кругами макухи, собаками, котами, старими спрднями, іржавими цвяхами, курми, пшоняною кашею в дерев'яних мисках і всілякими дурницями. Щось схоже на цікавість ворухнулося в прокислій душі Єрмолкіна, він увійшов до кола цих людей, збурених жадобою наживи, і його завертіло у вирі.
Однорукий дядько в підперезаній мотузкою куфайці стояв над розв'язаним мішком з махоркою і на все горло вигукував:
— Тютюнець-кріпачок, посмалив — і на бочок!
— Самогон-первачок! — вторив йому інший дядько з великим чайником у руці, очевидно, сам він нічого нового придумати не міг.
Хвацька молодиця у ватяних штанях торгувала двома шматками мила, чорного, як дьоготь:
— Налітай, дешевинка, розхапали,не беруть!
Міська стара жінка з гордовитим обличчям тримала на розчепірених руках лисицю з кістяними ґудзиками замість очей і нічого не кричала. Лисиця була вишмуляна, побита міллю, як і сама стара.
Молодик у темних окулярах сидів, підібгавши під себе ноги, в пилюці і тримав на грудях плакат: ПОДАЙТЕ СЛІПОМУ ОТ УРОЖДЄНІЯ І ГЛУХОМУ ДЛЯ УКРАШЕНІЯ НЕЩАСНОЙ ЖИЗНІ ХТО СКІЛЬКО МОЖЕ
— Трах-бах-тарарах, приїхав чорт на волах, на зеленім вінику з самої Америки...
Інвалід на коліщатах і в тільняшці та безкозирці розкидав на брудному вафельному рушнику три карти — два тузи пікових та один бубновий.
— Кручу-верчу, за це гроші плачу. Руб покладеш — два візьмеш, два покладеш — хріна візьмеш. Помітив — виграв, не помітив — програв. Засікай очима, отримуй грошима. Хто помітить очима—той у лоб отрима. Трах-бах-тарарах... Ну що, батю,— звернувся він до Єрмолкіна,— що очі вирячив? Спробуй щастя.
— Ні, ні,— сказав Єрмолкін і одійшов.