Нюра не відповіла. Розкручуючи в руці сумку то в один бік, то в інший, вона спідлоба дивилася на лейтенанта.
— Отже, немає документа? — допитувався лейтенант.— Ну ось, я так і думав. Отже, ви для нього стороння особа. А стороннім особам довідки не видаються. Зрозуміло? — Він виплюнув затухлу цигарку і глянув на Нюру.
— Так як же ж...— почала було Нюра.
— А ось так! — лейтенант раптом осатанів і, збігши з ґанку, наблизився до Нюри.— Ось так! — закричав їй в обличчя.— Нема ніякого Чонкіна. Нема, не було й не буде. А ти тут краще не ходи й не плутайся під ногами, а то й тебе візьмемо як співучасницю.
— Так я ж...— сказала Нюра і заплакала.
— І нічого плакати,— збавив голос Філіппов.— Тобі ніхто нічого поганого не робить. Ми тебе тому й не забираємо, що ти до нього ніякого стосунку не маєш, що ти стороння. І затям це добре: сто-рон-ня.
З цими словами він повернувся, скочив на ґанок і зник за дверима.
7
Перед столом голови Голубєва стояв інструктор райкому Чмихалов, високий худий чоловік з червоним, напевне, од пиятики, носом на довгастому насупленому обличчі. Він стояв у надітому поверх куфайки довгому брезентовому плащі з відкинутим каптуром, а в руках тримав трихвостого батога і поляскував ним по халяві гумового чобота.
За вікном, прив'язаний до ґанку, понуро мокнув на осінньому дощі гнідий кінь Чмихалова.
В конторі було добре напалено. Чмихалов пітнів, втирався рукавом, шморгав носом і вкотре запитував голову, чому в колгоспі не провадиться збирання хліба.
— Поглянь у вікно, побачиш,— відповідав голова.
— А мені у вікно глядіти нічого,— занудно гугнявив Чмихалов.— Я дивлюся4 у партійні вказівки.
— О,— сказав голова і покрутив біля скроні пальцем.— Вказівки, вказівки... Вкажи дощеві, аби він перестав. Ви там, у райкомі, сидите і не знаю чим думаєте. Вперлися у свої вказівки, як барани.
— Як хто? — швиденько перепитав Чмихалов.
— Як овечки,— пом'якшив своє визначення Голубєв.
— Одразу, значить, позадкував,— Чмихалова наче підмінили, очі його заблищали.— Отже, по-твоєму, виходить, що в райкомі сидять барани?
— Ти мені політики не ший,— сказав голова, підводячись.— Я тобі кажу: дощ іде, а під час дощу збирають хліб тільки дурні та шкідники.
— Ну й добалакався! — розвів руками Чмихалов.— Отже, в райкомі сидять барани, дурні й шкідники. ї, отже, вся наша партія...
Доказати він не встиг. Голубєв вискочив з-за столу, вхопив Чмихалова однією рукою за шкірки, іншою за штани і, зігнувши його в три погибелі, поволік до виходу.
Нюра Бєляшова, з'явившись о тій порі біля контори, бачила, як на мокрому ґанку, невлад махаючи ногами і руками, несподівано виник Чмихалов. На його довгому обличчі відбилися найрізноманітніші переживання. Нюра не встигла здивуватися і зрозуміти, в чому річ, як Чмихалов, змахнувши руками, наче птах, одірвався од ґанку і полетів. Поли плаща розметалися, а каптур надувся, ніби парашут. Політ був недовгим. Перелетівши через усі східці, Чмихалов торкнувся землі, підстрибнув і побіг, однак нижня його частина не змогла наздогнати верхню, і він розпластався у багні з витягнутими вперед руками, немовби ловив курку.
Підводився він поволі. Його руки, живіт, коліна і навіть одна щока були в багні. Розмазавши грязюку по щоці кулаком з затиснутим у ньому батогом, Чмихалов підійшов до коня, що покірно очікував його, одв'язав і тремтячою ногою довго не міг потрапити в стремено. Нарешті це йому вдалося, він всівся у слизьке сідло, повернув до Голубєва брудне й жалюгідне обличчя і сказав, ледь не плачучи:
— Нічого, я тобі ще покажу! — од'їхав кілька кроків, озирнувся і крикнув сміливіше, хоча й верескливо: — Покажу! Покажу-у! — і погрозливо підняв руку з батогом. Кінь з переляку рвонув. Чмихалов звалився на спину і задер ноги, але різким порухом відновив рівновагу і швидко віддалився. Голова провів його задумливим поглядом і скосив очі на Нюру.
— Ти до мене?
— З поштою,— сказала Нюра.
— Заходь.
В кабінеті голови вона виклала на стіл газети, журнал "Крестьянка", "Блокнот агитатора", чотири листи, три листівки і один товстий пакет. Голубев схопив "Правду"Л почав читати зведення Радінформбюро про становище на фронті, а коли підвів очі, Нюра все ще стояла перед ним, переступаючи з ноги на ногу. В одній руці вона тримала сумку, іншу з якимось папірцем простягала Голубєву.
— Що це? — зиркнув на папірця Голубев.
— Тимофійовичу, підпиши, га?
Рахівник Волков сидів у сусідній кімнаті і однією рукою скручував цигарку, допомагаючи собі плечем і підборіддям.
З головиного кабінету долинав якийсь гамір. Волков послинив газетку і завмер, наслухаючи. Спочатку він почув голос голови: "Ну, ти даєш!", потім щось сказала Нюра, потім знову голова: "Не можу, і не проси, ніяк не можу. Та ти що, в тюрму мене запроторити хочеш?"
Відклавши недокручену цигарку, Волков зазирнув до голови. Він побачив заплакане Нюрине обличчя, зніяковіле обличчя Голубєва і почув його голос:
— Ти зрозумій, Нюро, я б радий, але як же я можу? Я ж голова, я не можу підписувати такі папери.
Нюра схлипувала, витираючись кінцем хустини. Голова угледів Волкова і поманив пальцем:
— Ходи сюди. Ти поглянь, що вона мені дає на підпис. Волков підійшов до голови, взяв простягнутого йому папірця і повільно, вникаючи у зміст, прочитав:
Довідка
Видана Бєляшовій Г. О. про те, що вона дійсно жила з військовим службовцем Чонкіним Іваном.
— Це ти сама писала?
— Сама.— Нюра з надією дивилася на Волкова.
— Це тобі в сільраду треба йти з цією довідкою. А ми колгосп, ми таких довідок не видаємо.
— Та й у сільраді не підпишуть,— сказав Голубев.
— Мабуть, що не підпишуть,— підтвердив Волков, поклавши довідку на стіл.
— Ну як же не підпишуть? — мовила Нюра.— Я ж не якось там... я ж з їм по правді жила.
"
— По правді, по правді, ніхто ж не заперечує,— сказав голова.— Але довідки тобі ніхто не дасть. А ти ось що,— Голубєв підвівся і вийшов з-за столу,— ти йди просто в райком, до Ревкіна просто. І як у кабінет увійдеш, так сумку на підлогу кидай і сама на підлогу кидайся, очі вирячуй і кричи...— Голубєв насправді вирячив очі, побуряковів і раптом, зображуючи, як має поводити себе Нюра, завищав: — "Я вагітна!"