Порожньо в селі. Хоч скільки дивися, не вгледиш живої людини. І нічого дивного в цьому немає — всі на роботі. А хто не на роботі, ховаються від спеки по хатах. Тільки смугасте теля, видно, одбилося від череди, лежить посеред шляху, висолопивши од спеки язика.
Якийсь чоловік проїхав на велосипеді берегом річки з граблями, прив'язаними за спиною.
— Ег-ге-ей! —загукав до нього Чонкін, але той не зупинився, не озирнувся, певне, не почув.
Іван прилаштував рюкзак на крилі літака і розв'язав, аби поглянути, що там йому поклали. В мішку лежали дві буханки хліба, банка м'ясних консервів, банка рибних, банка концентратів, шматок ковбаси, твердої, як дерево, і декілька шматочків цукру, загорнутих у газету. На тиждень, звичайно, не густо. Знав би заздалегідь, потяг би щось з льотної їдальні, а тепер що ж...
Пройшовся Чонкін знову вздовж літака. Кілька кроків туди, кілька назад. Узагалі, звичайно, є в його становищі й свої переваги. Зараз він не просто Чонкін, до якого можна запросто підійти, ляснути по плечу, сказати: "Гей ти, Чонкін" чи, наприклад, плюнути у вухо. Зараз він вартовий — особа недоторкана. І перш, ніж плюнути у вухо, мабуть, подумаєш. Тільки що: "Стій! Хто йде?", "Стій! Стрілятиму!" Справа серйозна.
Але якщо поглянути на все це з іншого боку...
Чонкін зупинився і, спершись на крило, замислився. Зоставили його тут на тиждень без підміни. А далі що? Статутом вартовому забороняється їсти, пити, палити, сміятися, співати, розмовляти, справляти природну нужду. Але ж стояти тиждень! За тиждень цей статут хочеш не хочеш — порушиш! Дійшовши такого висновку, попрямував до хвоста літака і тут же порушив. Озирнувся довкола — нікого.
Заспівав пісню:
Скакал казак через долину, через кавказские края...
Це була єдина пісня, яку він знав до кінця. Пісня була проста. Кожні два рядки повторювалися:
Скакал он садиком зеленым, кольцо блестело на руке... Скакал он садиком зеленым, кольцо блестело на руке...
Чонкін помовчав і прислухався. Знову нікого й нічого! Хоч співай, хоч лусни, нікому ти не потрібен. Йому раптом стало сумніше, ніж досі, і він відчув нагальну потребу погомоніти хоча б з кимось, хоча б про щось.
Озирнувшись, побачив воза, який пилюжив по шляху в напрямку села. Чонкін приклав долоню козирком, придивився: у возі жінок чоловік десять, сидять, звісивши ноги з полудрабка, а одна, в червоному платті, стоячи, кіньми править. Побачивши це, Чонкін відчув неймовірне хвилювання, яке ставало тим більшим, чим ближче під'їжджав віз. Коли він зовсім наблизився, Чонкін і геть заметушився, застебнув комір і рвонув до шляху.
— Гей, дівки! — загукав він.— Давай сюди!
Дівки загомоніли, засміялися, а та, котра правила кіньми, прокричала у відповідь:
— Усім одразу чи через одну?
— Давай усім гамузом, тоді розберемося! — махнув рукою Чонкін.
Дівки загомоніли ще голосніше й замахали руками, наче припрошуючи Чонкіна до себе на воза, а та, що стояла, гукнула таке, що Чонкін навіть сторопів.
— Е-ех, жіночки-и! — від надміру почуттів вискнув він, але його ніхто вже не міг почути. В'їхавши в село, віз зник за поворотом, і тільки біла пилюка ще довго висіла в нагрітому повітрі.
Усе це подіяло на Чонкіна найприємнішим чином. Він зіперся на гвинтівку, і зовсім не дозволені статутом думки відносно жіночої статі почали оволодівати ним. Він так само все позирав довкола себе, але тепер уже не просто так, не зовсім без мети, тепер він шукав щось цілком певне.
І знайшов.
У найближчому городі він угледів Нюру Бєляшову, котра після денного відпочинку знову вийшла підгортати картоплю. Вона розмірено змахувала сапкою, і Чонкін бачив її з усіх боків. Він придивився і належно оцінив її опуклі форми.
Чонкіна одразу потягло до неї, але він поглянув на літак і лише зітхнув. І знову став ходити навколо літака. Декілька кроків туди, декілька кроків назад. Але "туди" кроків чомусь виходило все більше, а звідтіля все менше, і врешті-решт він ткнувся грудьми в тин з довгих кривих во-рин. Це сталося для нього самого настільки несподівано, що, зустрівшись із запитальним Нюриним поглядом, Чонкін зрозумів, що мусить якось пояснити свій вчинок, і пояснив його так:
— Пити хочеться,— сказав він і для переконливості тицьнув себе пальцем у живіт.
— Це можна,— сказала Нюра,— тільки вода в мене тепла.
— Аби яка,— погодився Чонкін.
Нюра покинула сапку в борозні, пішла в хату й одразу повернулася з ківшиком із чорного заліза. Вода й справді була теплою, несмачною, вона пахла дерев'яною діжкою. Чонкін відпив трохи, а решту, нахилившись, вихлюпнув собі на голову.
— Й-ех, добре! — сказав він з перебільшеною бадьорістю.— Так я кажу?
— Ківшик на сучок повісьте,— відповіла Нюра, знову беручись за сапку.
Зустріч з Чонкіним її теж схвилювала, але вона не подала виду і стала працювати, чекаючи, що він піде. А йому йти не хотілося. Він постояв ще, помовчав і задав запитання одразу по суті:
— Сама живете чи з чоловіком?
— А вам нащо знати? — запитала Нюра.
— З інтересу,— відповів Чонкін.
— Сама чи не сама, вас це не обходить.
Ця відповідь задовольнила Чонкіна. Вона означала, що Нюра живе сама, але дівоча гордість не дозволяє їй відповідати прямо на такі запитання.
— Може, допомогти? — запропонував Іван.
— Не треба,— сказала Нюра,— я вже сама.
Але Чонкін уже перекинув через тин гвинтівку і сам проліз поміж воринами. Нюра попервах повідмовлялася задля годиться, та потім віддала Чонкіну свою сапку, а сама принесла з хліва другу. Удвох робити було веселіше. Чонкін працював легко і швидко, відчувалося, що цією справою займається він не вперше. Нюра спочатку пробувала його наздогнати, але, зрозумівши, що ці намагання марні, безнадійно відстала. Коли вони зупинилися для перекуру, вона зауважила йому з цікавістю:
— Самі, видно, сільські.
— Невже помітно? — здивувався Чонкін.
— Як не помітити,— сказала Нюра, ніяково похнюпившись.— У нас тут городяни були, допомагати приїздили. Так часом соромно дивитися. Сапку в руках тримати не вміють. Цікаво, чому їх там у містах вчать?
— Відомо — чому,— здогадався Чонкін.— Сало сільське жерти.
— Ото й воно,— погодилась Нюра. Чонкін поплював на долоні і взявся знову до роботи. Нюра, йдучи слідом, час від часу позирала крадькома на нового свого знайомого. Вона, звичайно, одразу помітила, що й зростом він не дуже-то вдався, і обличчя не з вродливих, але їй при її задавненій самотині і такий підходив. А Чонкін, вона помітила, хлопець кмітливий і меткий, для господарства, одразу видно, годящий. І він подобався їй все більше й більше, і в душі її навіть^ зажевріло щось схоже на надію.